Читати книгу - "Дикий собака Динго"

Коли в школі Таню спитали, чи не двоюрідним братом їй доводиться Коля Сабанєєв, що прийшов до них у клас, то одним вона відповіла — так, іншим сказала — ні, а оскільки багатьом це було байдуже, незабаром її перестали запитувати.

А Філько, вклавши стільки марних зусиль у розшуки країни Маросєйки, теж більше ні про що не питав Таню.

Зате він сидів на парті якраз за Танею і міг скільки завгодно дивитися на її потилицю. Адже й потилиця може дещо розповісти. Вона може бути холодною і жорсткою, мов камінь, з якого Філько викрешував у лісі вогонь. Вона може бути ніжною, як самітна стеблина трави.

Потилиця в Тані була і такою й іншою, найчастіше виражаючи одне бажання дівчини — не думати про те, що робиться позаду неї.

А позаду на лаві сиділи Філько і Коля.

Кого ж з них стосується це вперте бажання Тані?

Та оскільки Філько розглядав речі завжди з хорошого боку, то він вирішив, що це стосується насамперед не його. Коли ж говорити про Колю, то Філько повинен був визнати, що Таня даремно назвала його тоді гордим. Він вважав, що це помилка. Хлопець, можливо, дещо хворобливий, у нього дуже вузькі руки, надто бліде лице, але він не гордий — це бачили всі.

Коли Філько показав йому вперше, як в їхній школі жують сірку, Коля тільки спитав:

— Що це?

— Це ялицева смола, — відповів йому Філько. — Ти можеш купити її в китайця, який на розі торгує липучками. За полтиник він дасть тобі кубик сірки.

— А що таке липучки? — спитав Коля.

— Е, брате! — відповів йому роздратовано Філько. — Про все ти хочеш довідатись одразу.

І Коля не образився.

— Добре, — сказав він, — я довідаюсь згодом. Але дивний цей звичай у вашій школі. Мені ніде не доводилося бачити, щоб жували ялицеву смолу.

Але все-таки сірки купив багато. Почастував нею Філька і сам пожував, дуже швидко навчившись так само голосно клацати сіркою на зубах, як і інші.

Він так привітно запропонував пожувати й Тані, що та аж ніяк не могла відмовитися. Вона через силу всміхнулась, показавши блискучі, мов сніг, зуби.

— Чи не завдяки цій обставині,— сказав Коля, — у всіх тут такі білі зуби? Ця сірка добре їх очищає.

Всі слова хлопця Тані здалися огидними.

— Ох, завдяки цій обставині відчепись од мене! — сказала вона.

Коля промовчав і всміхнувся.

На неї дивилися його ясні, мов лід, очі, і Таня вперше побачила, що в Колі упертий погляд.

— Так, завдяки цій обставині,— спокійно повторив хлопець.

Чи було це справжньою сваркою, Таня не знала, але саме відтоді між ними почалася ворожнеча, і цей хворобливий хлопчик почав заповнювати її розум більше, ніж перші дні.

Кожного вихідного дня Таня обідала в батька.

Вона минала міський гайок, що розкинувся недалеко від будинку, де вона жила з мамою, і виходила на дорогу, яка вела до фортеці. Дорога була не пряма. Вона бігла берегом, повертаючи то праворуч, то ліворуч, ніби щохвилини озиралася на річку, яка, розіпхнувши гори, стелилася далеко внизу.

Таня йшла не поспішаючи і теж часто озиралася на річку. Якщо на дорозі було тихо, то було чути сичання глиняних брил, котрі під берегом осідали у воду. Собака теж прислухався до цього звуку. Він ходив з дівчинкою скрізь.

Так за півгодини вони підходили до батькового будинку. Цей будинок був з тих, де жили командири. Побілені вапном камінці вистеляли доріжки, але й крізь вапно пробивалася трава, ледь побілена зверху.

Тут було тихо. Скляні двері були завжди відчинені.

Через ці скляні двері Таня заходила в будинок, а собака лишався біля дверей. Як часто хотілося Тані самій лишитися біля дверей, а собака хай би зайшов у будинок!

А втім, усі в цьому домі ставилися до неї приязно.

Надія Петрівна перша зустрічала Таню на порозі. Тиха, лагідна, з милим обличчям, вона плескала Таню по плечу або цілувала в голову, щоразу повторюючи одне й те саме:

— А ось і Таня прийшла!

І хоча при цьому голос її був м'який, але Танине серце мимоволі сповнювалося недовірою.

«Чому вона поглядає на батька, коли цілує мене? — думала Таня. — Чи не тому, що хоче показати йому: «Ось бачиш, я пещу твою доньку, і тепер ти не можеш мені дорікнути, і вона також нічого не може сказати».

Від цієї неприємної думки, у Тані важчав язик, очі переставали коритися — вона не могла глянути батькові в обличчя.

І, тільки наблизившись до нього, відчуваючи його руку в своїй, дівчинка почувала себе спокійніше.

Вона тоді могла й Колі сказати:

— Здрастуй!

— Здрастуй,