Читати книгу - "Літак підбито над ціллю"

class="book">В хату ввійшли Ємельянов і Голубев. Павло зупинився на півслові. Льотчики виструнчилися мов за командою.

— Сідайте, сідайте! — дозволив командир полку.

Обличчя Ємельянова змарніло, насуплені брови нависли над очима. Всі знали, що він дуже любив Карлова. А хіба самі вони не любили його — скромного, привітного, мужнього.

Ємельянов і Голубев сіли за стіл.

— Тут, здається, хтось читав вірші? — Ємельянов обвів пильним поглядом льотчиків. — Ну чого ж замовкли, читайте далі! Ми теж хочемо послухати.

— Це Архипову батько листа написав віршами, — сказав Семенюк, що звик, не додержуючи субординації, першим вносити ясність.

Від хвилювання Павло розчервонівся.

— Читайте. Архипов. Не соромтеся… — підбадьорив його майор Голубев.

Спочатку зривисто й невпевнено, а потім голосніше і сміливіше задзвенів молодий голос льотчика:

Твої поезії ще не вдались тобі, Та прочитав я з радістю їх знову. Вдивляючись в простори голубі, Я бачив, як летів ти в ніч грозову. Хай помах крил не зовсім ще зміцнів І не досяг ти бойових висот, Минуть роки — ти будеш між орлів Пілот-поет або поет-пілот. Я вірю, що любов твоя палка, У битві з ворогом ти переможеш, сину, І понесеш на крилах літака Смерть ворогам, прославивши Вітчизну.

Архнпов замовк і непевно подивився на командира полку, потім на льотчиків.

— І понесеш на крилах літака смерть ворогам, прославивши Вітчизну, — замислено повторив Ємельянов. — Мабуть, коротше й не скажеш, га? — повернувся він до Голубева.

— Чудові слова! І вірші хороші. Видно, великої душі людина писала їх.

— Сержант Архипов і сам не гірше за батька віршує. Я читав його твори, — не втерпів Семенюк.

— То ви батькові теж віршами відповідатимете? — спитав у Павла Ємельянов.

— А що я можу йому відповісти? Ось уже тиждень, як я на фронті, а ви ще й досі не дали мені бойового завдання, — гарячився юнак.

— Не поспішайте! До Берліна ще далеко, вистачить фашистів і для вас, — посміхнувся Ємельянов. — Сьогодні вночі наші механіки закінчать ремонт двох бойових літаків. Один з них можете вважати своїм. На його крилах і понесете смерть для ворогів — адже любов до Вітчизни тепер вимірюється кількістю знищених гітлерівців.

— Дякую, товаришу командир, — сказав Архипов.

— Ну от, а ти, Павло, засумував. «Літака не дають. На завдання не посилають», — передражнив його Семенюк.

— А ви, Семенюк, коли прибули в полк, пригадую, теж слідом за командиром ходили — просилися на завдання. Навіть хотіли скаржитися, що вас не посилають у бій, — розсміявся майор Голубев і відразу ж урвав сміх: — Скажіть, Дубенко, адже ви летіли позаду Долаберідзе, невже ви не бачили, що з ним сталося?

Дубенко підвівся.

— Товаришу майор! — доповів він. — На другому заході я ще бачив його. А на третьому… Над ціллю все було оповите димом. Та ще два «Мессершмітти» злітали з аеродрому… Коли я вийшов з атаки, Долаберідзе вже не було.

— Ну що ж, трапляється, — повільно сказав Ємельянов. — У такому пеклі, Олександре Дмитровичу, — звернувся він до Голубева, — для того, щоб за всім устежити, великий бойовий досвід потрібен. Не всі його набувають швидко. В бою прописні істини кров’ю доводиться осягати. Не доглядів Дубенко, а тепер ось гадай: де Долаберідзе, що з ним сталося? Формально — пропав безвісти, а він, можливо, подвиг зробив — врізався на своєму штурмовику у фашистські літаки. — Ємельянов замислився і, щось пригадавши, похитав головою. — Чого не буває в житті! Пам’ятаю, приїхав до нас у полк інженер ескадрильї. Не встиг прибути на фронт, як необережно сплигнув з крила літака під гвинт, що обертався, і загинув. Надіслали ми повідомлення його родині: «Загинув у боротьбі з німецькими загарбниками…» Тяжко рідним, а все ж відомо, що з людиною сталося. Їм і шана, і пенсія як сім’ї загиблого… А з льотчиком Жовтоножком не так було. Одного разу не повернувся з завдання. Де він? Невідомо. Теж, як тепер… ніхто не бачив. Повідомили, пам’ятаю, його сім’ю: вилетів на бойове завдання і пропав безвісти. Дружині й пенсії не дали. Якщо пропав безвісти — можливо, він у полон потрапив. Через два місяці потіснили німців у тих краях. Це коли Ростов звільнили, пам’ятаєте? Спочатку випадково знайшли в степу штурмовик, а потім від жителів сусіднього села дізналися й про долю Жовтоножка… Виявляється, штурмовик був підбитий зенітним снарядом. Жовтоножко сів, як кажуть, «на черево», з підібраними шасі, недалеко від дороги. По ній рухалися німецькі автомашини з солдатами. Дві вантажні машини звернули з дороги і рушили до літака. Їхали спокійно — літак, що впав, був для них уже не страшний. А Жовтоножко бачив, як машини самі поволі вповзають у сітку прицілу і наближаються до перехрестя. Він натиснув на кнопку зброї і прошив передній грузовик від мотора до кінця кузова. Машина спалахнула і