Читати книгу - "Предок"

— На вічність з’єднує вас Господь нев’янучими офірними символами вічности. Нехай любов і вірність, що їх обіцюєте собі взаємно, буде вам світлом і підпорою на шляху до Світла Вічного, що в Ньому з’єднаєтесь навіки.

З хвилину голови обоїх були схилені. Потім помалу піднеслись, повернулись у повний профіль, — як на медалях. — одна до одної. І зустрінулись у поцілунку.

— Єдиним цим поцілунком дозволено вам обмінятись на землі — лунали слова священика. — Можете кожне вступити в подружжя з іншим. Але ніколи — одно з одним. Світло невгасаюче нехай світить душам вашим.

Доторкнувся євангелієм рамени дами, потім лицаря і дав їм поцілувати текст: «І Слово було в Бога.»[48]

Уклонившись вівтареві й священикові, Беата й Карльос відійшли.

Лясерда врочисто, за руку проводив «свою даму», щоб разом із нею вклонитись королевій.

Коли проходили навами, соняшний промінь упав до ніг Карльоса, немов торкнувся його світляним пальцем.

Лясерда інстинктовно підвів очі й уперся поглядом у кам’яну статую короля Санчо ІV-го — давнього ворога його роду.

Спертий на меч, кам’яний Санчо IV дивився суворо й сумно.

Думкою Карльоса пролетіла історія цієї родинної боротьби за еспанський престіл, що ним заволодів Санчо небіж короля Альфонса Х-го, дарма, що прямий спадкоємець і син Альфонса Х-го, Альфонсо де Лясерда, воював завзято за свої права, маючи за собою, крім свого права, ще й союзників: короля Франції, Англії та ще й «африканського палядина Яакоба бен Юсуфа», як розповідає про це хроніка дона Хуаиа-Міґуеля[49].

Саме напередодні св. Катерини, ще звечора, нагнало вихором сині, зі споду «підпечені» важкі хмари. Повиростали горами на обрії, обступили отік усе місто, а потім почали на нього наступ лавами грізних велетнів, закутих у бронзові лати зо сталевими шоломами.

Аж моторошно стало мешканцям Толеда. Тужно тривожились серця. Дарма, що звикли до страшних, бурхливих хуртовин, таких грізних і частих над Толедом.

— Добре ж, як буде сніг!.. — запевнювали старі люди. — То ж може впасти крига оттакими шматками… — показували жахливі розміри граду. І вираховували, за чиєї памяти вже приходила на край подібна біда.

Тратив рівновагу й фрай Антоніо. І перед грізними червонаво-жовтими хмарами не стримував свого невдоволення,

— Господа спокушаємо! — повторював францисканець. — Чи ж то видана річ? Звичайні собі грішники найбільшого чуда — воскресіння мертвого, ще й набальзамованого! — не тільки вимолюють, а ще й певні, що воно таки станеться! Мало дня не назначили!.. Ніби місячні епакти[50] встановлюють! Тож гнів Божий і збирається на марну зарозумілість і пиху нашу!

Дехто з духовенства погоджувався мовчки з розумними міркуваннями скептичного падре.

Але більшало тих, що починали протестувати вже півголосно.

— Закон святої Церкви велить, щоб тіло християнське було поховане в землі. Тож не допустимо, щоб нарушувати закони Церкви «згори»!

І, — мов цвіти на провесні! — «розцвітали» нові чутки: — На чолі святої статуї Христа «де ля Люс», ясно бачили диякони та два священики справжні краплини свіжої крови!

— Хустина Святої Діви в руках «Семиболісної», що в каплиці, — кожного ранку наскрізь мокра! Цілі бо ночі плаче Пресвята Діва!..

— Чорний крук влетів під час піднесення Святих Дарів до храму Марії Діви «білої» й тричі кричав: «Pax! Pax! Рах!..»[51] Бо ж до вічного відпочинку вже давно час покласти вбите тіло покійного дон Феліпе!..

Обережніщі з царедворців намагались оминати патера Інніґо де Санто Еспіріто. Ясно бо було кожному: занадто «вперту» він має віру!.. І це підтримує нерозумні надії напів божевільної королеви… Час уже приборкати це.

Та ж навіть і святі Апостоли раз-у-раз сумнівалися… тобто, ставилися «критично»… А як же?! Інакше не картав би їх тоді а тоді Господь! Називаючи їх «маловірними!»

А вже, відомо, куди вже звичайним, грішним людям не ставитись скептично! Найгірше ж, що та беззастережна віра домініканця підтримує мрії королеви, що її розум, — із великого жалю! — явно збочив із правдивої дороги!

Це ж — кожному ясно!

Але патер Інніґо «нічого не чув і не помічав». Бо, — на його думку: — Хто керує іншими, мусить часто не бачити, не чути і не помічати, хоча б бачив, чув і помічав… Бо ж його обов'язком є робити висновки…

Тому домініканець «не помічав» навіть тих остовпілих вірників, що зранку в день св. Катерини з жахом дивились на дон Феліпову труну. А було з чого зжахнутись!

Під масивним, кам’яним склепінням катедри, в огнистому вінку свічок, королівська срібна труна була покрита, — мов білою габою, — тонкою верствою блискучого, пухкого снігу-паморозі…

Не падав цей сніг ізгори. Це засвідчували всі ченці, що в нічній зміні молились до ранку над труною. Ні! Сніг виступив із самої труни! Немов би його «випотило» набальзамоване королівське тіло.

Лежав довго[52], переливався, виблискував то іскрився в рухливій заграві розсвічених свічок, аж поки патер Інніґо не проказав від вівтаря «Requiem aeternam»[53] наприкінці Служби Божої.

Тоді враз сніг перетворився в краплини чистих сліз…

Спочатку вони вкривали цілу труну,