Читати книгу - "Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія"

— У нас їх ще мамаями назива’! — шепнула заворожена Віта.

— Стривай, вони що, теж — мамаюють-мандрують? — розсміялась Софійка.

— Виходить, що та’! — всміхнулась і Вікуся. — Ось тут і написано, що з Керченських степів примандрува’!

— Мамай? Він же козак! — авторитетно вставила Радзивілка.

— Картини, де він з конем та бандурою, зараз дуже популярні й дорого коштують! — додав Дмитро.

— Еге, карти’ ця і в моєї баби колись висіла! Але моя ба’ розказувала, а їй — ще праба’, що колись ці кам’яні ідоли, або, як вона каза’, мамаї, на леськівських полях валялись.

Видно, колись стояли, раз потім хтось повалив! Колись… Колись, було, їдеш собі верхи (може, як отой Мамай: на коні, з бандурою), і, куди не кинеш у степу оком — до самого обрію то тут, то там бовваніють ці мамаї на могилах. Ото був би рай туристам, якби збереглось! А вночі як моторошно-цікаво таких побачити!.. А в грозу — блискавиці на них так і стружать, так і крешуть! Дощ ллє, а ти не губишся: виїжджаєш на могилу, розсідлуєш коня, половиною сідла накриваєш бабу, під другою сам з бандурою ховаєшся!

...Аж то з сусідньої могили наближається друга кам’яна баба. Туп!.. Туп!.. — Стала внизу, питає, голос аж луною котиться:

— У тебе, сестро, гості?

— Так, сестрице! — відгуркочує перша.

— То, може, ти, людино, розкажеш, що там ниньки на світі робиться? Чи носять на різдвяні свята вечерю?

— Носять!

— Чи ходять в гості кум до куми, брат до брата, сестра до сестри?

— Ходять, чом не ходять?

— Чи піють півні?

— Щоранку!

— Довго ще нам доведеться стояти, сестро!

— А вас що, змушено?

— Ой люди-и-ино! Колись ми були здоровенними, нас узивали великдонами, або велетнями. Бог створив нас іще перед Сонцем, тож коли з’явилось праведне світило, позалазили ми на ці могили і стали в нього плювати!

— Прокляв нас Бог, ми здрібніли й закам'яніли…

І стояти наказав, поки й люди шануватимуть споконвічні дідівські звичаї…

— Піду я на місце! — зітхнула прийшла баба.

Гупання подаленіло: подибала до своєї могили…

— Іго-го-го! — стріпнувся від дощу кінь.

Гроза втихає. А ти, притримуючи бандуру під пахвою та сідло над бабою, все стоїш і думаєш…

— Ку-ку!

Ні, це не раптова зозуля в степу озвалась, це якась дівчина — ой, це ж Віта! — викукує до тебе й клацає пальцями перед твоїми очима.

— Отямся, Соф’! Наші вже в інший зал перейшли, а ти ще коло баби!

Господи, та ж вони в музеї! Під пахвою в неї ніяка не бандура, а лазурова сумочка! А в руці стискає Сашкового камінчика, тягне за нитку, аж шию намуляла, — думає, що сідлом бабину голову прикриває! Дива та й годі!

Відпустила камінця й остаточно оговталась.

— Ой, Віт! Це я, здається, трошки в минулому замаяла… замамаювалась!..

— Пєрєкуріть удалось, но с автоматамі — полний аблом!

Кулаківський об’явився, як завжди, несподівано. Але що це за мова? Її і досі важко було назвати українською, а тепер… Мабуть, Софійчині блакитні очі так покругліли, що Вадим зрозумів без пояснень:

— А чо? Здєсь всє па-рускі, вот і я тоже фасон держу!

І це в тім числі й заради цього хлопця вона взула сьогодні лазурові черевички! Вийшов перекурити — вже й фасону набрався!.. Екскурсії справді велись російською, і на вулицях, і на пляжі теж лунала переважно російська. Це бентежило Софійку і немовби постійно нагадувало, що тут — не вдома. Тільки це. А Вадимові, ти подумай, фасону забракло. Сама бачила: тут повно україномовних туристів, усі одне одного розуміють. І їй було аж не по собі, коли ті — поважні з вигляду люди — раптом починали соромитись рідної мови, переходили на російську… Ламати себе через коліно, щоб лиш тримати фасон? Щоб виглядати так само трагікомічно, як зараз Вадим?

— Ну, тоді, Ваде, ти маєш не стояти зі мною поруч і тим більше не говорити! — усміхнулась лукаво.

— Ето ж чєво?

— Бо всі здогадаються, що ти не з Москви!

Суворий погляд екскурсовода нагадав, що базікати в музеї нечемно. Утім, здається, в Кулаківського і так забракло слів після сказаного Софійкою.