Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

разу Еліза запитала Лілію, як вона знала, що це саме той чоловік, за якого треба виходити заміж. І Лілія відповіла онуці, тому що він завжди кохав її. Їхній роман тривав довго, їм довелося подолати чимало перешкод. Батько Лілії не схвалював цей шлюб, а Лілія поводила себе вперто і нетерпляче. Та незалежно від того, які жахливі вибрики вона влаштовувала, яку кислу пику демонструвала, незважаючи на те, що приготована нею їжа була майже неїстівна, Джеймс кохав її. Вони щасливо прожили в шлюбі 45 років, і Лілія сумуватиме за ним до кінця своїх днів.

Коли померла її мати, Еліза втратила сенс життя, її несло за течією, мов порожній пакет. Так вона і крутилася на воді, доки пакет не зачепився за щось гостре. Генрі. Генрі керував фондом хеджування, й усі знали, що це негарна робота. Він мов садівник у світі фінансів, але вирощував не квіти, а гроші. На Різдво Генрі купив Елізі уроки кулінарії «Кордон бльо»[20] і взяв її до перукаря своєї матері. Лілія хотіла, щоб ця історія скінчилась якнайшвидше. У березні на її день народження Генрі купив Елізі дорогий одяг, у якому вона стала іншою людиною, і змінив її стареньку улюблену міні на нову брендову двохмісну машину з відкидним дахом, на якій дівчина боялась їздити, щоб часом не подряпати це чудо техніки. А Лілія все ще чекала, що це от-от закінчиться. У червні він повіз її в Дубай і освідчився. Еліза хотіла обручку своєї матері, але цей негідник сказав, що ті діаманти вже «такі старомодні». Він купив їй нову обручку з рубіном кольору крові. Поганий знак, відчувала Лілія.

Еліза мала ось-ось прийти. Лілія гадала, вони сядуть під яблунею. Там чудовий затінок, і дівчинка любить слухати, як умиротворено дзижчать бджоли, полюбляє вдихати аромат теплої трави, що пахне, немов сіно. У суботу ввечері Еліза завжди приходила на чай до бабусі. Сандвічі з лососем і огірком, ватрушки з лимоном. Дякувати небесам, сандвічі з тунцем і бананами уже вибули зі списку улюблених смаколиків. У суботу ввечері Еліза принесла Лілії запрошення на весілля і спитала, що її мати подумала б про Генрі, чи сподобався б він їй, чи схвалила вона б цей шлюб? Еліза виглядала такою молодою, попри свою модну стрижку і крутий новий одяг, так тривожилася, чи схвалять її, так потребувала запевнень, що вона «житиме довго і щасливо». Лілія виявилася боягузкою. Вона збрехала.

Генрі обернувся, побачив, як його наречена схвильовано прямує до нього, і всміхнувся. Та його обличчя не світилося ніжністю. Радше це усмішка чоловіка, якому нарешті доставили гарну нову машину, аж ніяк не нареченого, що побачив свою кохану. Коли вона наблизилася, батько передав руку доньки йому. Генрі виглядав самовдоволено; він переміг. Вікарій оголосив спів. Поки всі присутні виводили «Направ мене Ти, Великий Визволителю», Лілія відчула, як паніка булькає в ній, немов варення на пічці.

Лілія завжди використовувала найкращі китайські прибори для чаювання по суботах, а ватрушка з лимоном лежала на скляній підставці для тортів. Сандвічі готові, чайник закипів, уже можна заварювати чай. Це їхня маленька таємна вечірка-чаювання, яку вони влаштовували з тих часів, коли померла мати Елізи. Сьогодні у Лілії є подарунок для онучки.

Тиша — небезпечна річ. Мовчання — тверде і надійне, але тиша — передвісниця нещастя, як незасилена нитка, що проситься, щоб її підтягнули. Вікарій розпочав це, бідаха. Він попросив тиші. Під час війни Лілія була маленькою дівчинкою, і вони мали будинок у Лондоні. Там у садку розташовувалося родинне бомбосховище Андерсена, але вони не завжди ним користувалися. Інколи просто ховалися під стіл. Це, звісно, божевілля, але треба все те пережити, щоб зрозуміти їхні почуття. Коли летіли бомби, найдужче боялися не ударів і руйнувань, не вибухів, від яких, здавалося, зараз луснуть вуха, найдужче боялися тиші. Тиша означала, що ця бомба саме для тебе.

— Якщо хтось знає, чому…

Вікарій випустив бомбу. Запанувала тиша, і Лілія порушила її.

Коли наречена побігла назад проходом, її обличчя сяяло від полегкості. Сяяло насправді.

Еліза віддала йому обручку. Але рубін випав і десь закотився в день весілля, його так і не знайшли. Генрі лютував. Лілія могла навіть уявити його пику, кольором схожу на загублений камінець. Зараз вони мали відпочивати в Дубаї. Елізі більше подобалося Сорренто, але Генрі воно здавалося недосить престижним. Зрештою він поїхав до любого його серцю Дубая зі своєю матір'ю, очевидно, щоб гроші не пропадали. А Еліза прийшла на чай до Лілії. На її стільці лежав подарунок, загорнутий у сріблястий папір і перев'язаний блакитною стрічкою, — сукня від Скіяпареллі. Усе одно він її ніколи не кохав.

Ентоні взяв фотографію Терези з туалетного столика і довго її розглядав. Цей портрет зроблено в день їхніх заручин надворі, блискавка пронизала вугільно-чорне небо. З вікна її спальні він дивився на трояндовий сад, там перші краплі дощу падали на оксамитові пелюстки. Він ніколи не бачив Терезу у весільній сукні, але за тривалі роки самотності часто намагався уявити їхнє весілля. Тереза готувалася до цього дня з таким натхненням. Вона обирала квіти для церкви, музику для церемонії. І, звичайно, купила сукню. Вони розіслали запрошення. Ентоні уявляв, як він стоїть біля олтаря і, хвилюючись, чекає її. Такий щасливий, так пишається своєю прекрасною нареченою. Тереза спізнюється, як завжди. Вона заходить у своїй волошковій весільній сукні; незвичайний вибір кольору, але зрештою вона сама незвичайна жінка. Екстраординарна. Казала, що ця сукня личить до кольору її весільної обручки. Зараз сукня загорнена в папір і схована в коробку на горищі. Він не може на неї дивитись, але розстатися з нею