Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

— Ким?

— Не знаю. Їдьмо, пора.

— Має бути розгадка…

— Не переймайся ти так.

Диводан потупцював, обхопивши обома руками грубий шкіряний черес, тупнув ногою й таки погодився з Гайнелієм:

— Хай їм грець, цим загадкам! Їдьмо!

Обидва прудко скочили на коней і помчали назустріч сонячному вітру.

Навколо лопотіли крилами птахи, гули невтомні бджоли. Веселий Диводан щасливо реготав та час від часу дзвінко вигукував: «Уперед! Уперед!» — і Гайнелій ледь помітно всміхався.

Ніч мовчала. Темна, безмісячна. Мерехтіли над степом далекі зорі, прислухались до шелестіння трав і вдихали тужливий запах диму й полину.

Біля маленького, несміливого вогнища темніли дві постаті. Хлопці розташувались у неглибокій улоговині, щоб їх було не так видно здалеку. Час від часу Диводан ворушив паличкою веселе полум'я, і тоді іскри розсипалися довкруж, святковим феєрверком злітали вгору, і хмиз приємно потріскував. Неподалік тихо фиркали коні, подзвонюючи збруєю. І хоча між хлопцями виникло незначне непорозуміння, воно тануло, мов дим. Диводан, не подумавши, бовкнув, що степ схожий на тарілку, не оздоблену візерунками, бо немає у ньому жодної незмінної стежини, на що Гайнелій різко заперечив:

— Це вам, орачам, бракує шляхів. А для нас степ — суцільний шлях.

— Коли доріг забагато, жодної не вибереш! — спалахнув Диводан.

Тепер він спокійніше роздумував про це й погоджувався з кочовиком. Але поки лише подумки.

Насупившись, вони поринули в роздуми. Кожен думав про своє.

Новий звук одразу привернув увагу. Обоє враз насторожилися.

— Якийсь одинак скаче сюди, — прошепотів Диводан, витріщивши очі. — І не боїться о такій порі їздити сам!

— Тш-ш-ш, — Гайнелій застережливо приклав палець до губ, з місця не зрушив, але непомітним рухом присунув спис ближче до себе. Диводан і собі поправив на поясі меч — першу бойову здобич — і тихенько витягнув із сагайдака стрілу.

Глухий стукіт копит наближався. Хлопці схопилися на ноги, прямо на них їхав чорнявий вершник з дуже довгим волоссям. Порівнявшись з хлопцями, він прудко зіскочив з коня.

Юнаки здивувалися ще більше: перед ними постала струнка дівчина в шкіряному чоловічому вбранні степовиків! Але без шапки. Усміхнена, з іскорками в чорних очах. Сказала ввічливо, погладжуючи білу гриву свого скакуна:

— Чолом вам, відважні мандрівники. Чи дозволите погрітися біля вогнища?

Хлопці зачудовано мовчали. Чорнявка засміялася:

— Я не примара! Звичайна дівчина. Дочекаюсь світанку й поїду своєю дорогою.

— Звичайні дівчата самі в степу поночі не блукають, — Диводан опустив стрілу. — І волосся в них не чорне.

— То я через колір свого волосся маю мерзнути й вити з вовками серед ночі?

По ній не було видно, що б змерзла чи злякалась, перестрашений вигляд мали хлопці. Диводан глипнув на Гайнелія, той злегка кивнув головою. Тоді орач враз посміливішав, гостинно розвів руки:

— Просимо до нашого куреня… Чи то… до багаття! Зараз підкину хмизу, а то зовсім згасло. От біда — поїли всю дичину, яку вполювали сьогодні!

— Багато ж ви їсте. Чи вполювали замало? — насмішкувато мовила дівчина й сіла біля вогню. Безтурботно відпустила коня, не стриножила.

Диводан також обережно присів і потягнувся до торбини:

— Можемо хлібом пригостити. На жаль, черствий трохи. І бринза є, і м’ясо.

— Дякую, я не голодна. Оселя моя недалеко.

— Такі дівчата, як ти, повинні жити в замках, — Диводан відклав торбу.

— А я і живу в замку, — спокійно мовила незнайомка.

— То ти чаклунка?

— А ти як гадаєш?

Диводан уже було звівся на ноги, але Гайнелій притримав його за руку і не дав устати. Проте неспокійний орач струснув буйними кучерями й випалив:

— А можеш прямо зараз зробити щось… таке? Незвичайне?

Вона усміхнулась:

— Просто-таки зараз?

— Авжеж!

— А не боїтесь?

— Ні!

— Не спішіть, — розтягуючи слова густим низьким голосом мовив Гайнелій, — може, це небезпечно?

Дівчина подивилась серйозніше:

— Небезпечно сидіти отак удвох глупої ночі, коли поруч нишпорять воїни Стратомира, і палити багаття, щоб привернути до себе увагу.

— За два дні ми й слідів їхніх не бачили, — обурився Диводан.

— А коли хмари затуляють небо, і ти не бачиш зірок, невже вони тоді не світять?

— Я ніколи не чув, щоб ватага степовиків обминула двох подорожніх.

— Небагато ж ти чув.

— А бачив іще менше! Дива зроду не бачив. І чаклунів також. Кажуть, чародії всі вивелись. Може, і ти лише нахваляєшся?

Гайнелій тільки видихнув від такого зухвальства, а чорнявка встала. Поблизу тривожно загукав пугач, дівчина махнула рукою — і крик стих. Відійшла вбік, кинула погляд на багаття — й