Читати книгу - "№2"

Вона відчула себе обраною. Так іноді стається, коли, здавалось би, глухий тупик розверзається і, стереооптично заломлюючись, перетворюється на нову алею, райдужну і тополеву. До неї треба пройти лише кілька метрів, щоб увійти в таємничі двері, які виведуть тебе у нову перспективу. Єфросинія рефлекторно стягнула з голови теплу хустку. Погляд обважнів і водночас розмився. Єфросинія повільно, як в еру німого кіно, стягнула з голови хустку — і цей мимовільний жест символізував остаточне завершення її виснажливої мандрівки.

Вона здалася.

Вона капітулювала перед долею, підставивши їй своє неприкрите тім’я. Хустка сповзла на шию. Усе скінчилось. Це ще не був Brandenburg — але це вже був кінець. Усе. Вона приїхала.

Єфросинія, лінійно стоячи перед ґерром і фрау, ніби в дитинство повернулася. Вона беззастережно перейшла під чужу відповідальність.

— Підпишіть тут. І тут. Ви. І ви.

Офіцери SS мали таку можливість — із числа ost-ів брати собі невільниць. Єфросинію кольнуло — чому це її не принизило? Чому вона не відчула себе живим м’ясом на торговищі? Напевно, у своїй країні вона вже пройшла щеплення на деперсоналізацію. Єфросинія розуміла, що вона тут чужа й маркована нашивкою, і це навряд чи є знаком якості, проте сонце сьогодні світить так ласкаво...

Її вивели під усе ті ж прискіпливі погляди решти остарбайтерів. Внизу чекала старовинна вантажівка з дерматиновою будою. Фрау і ґерр нічого не казали, а лише дали знак, щоб Єфросинія залізала до середини. Там уже були люди. Кілька чоловіків і ще одна жінка, старша. Машина двигнула з місця, і клуб почав меншати в проймі буди. Усі мовчали. Не було відчуття, що вони на волі і їм дозволено спілкуватися між собою, хоча тут лише вони самі, більше нікого. Єфросинія спробувала кутиками губ усміхнутися до жінки поруч, проте у відповідь зустріла абсолютно нейтральний, індиферентний погляд, як у акваріумної рибини. Закупорка емоцій, закупорка мімічних проявів була порятунком в умовах, коли найбезпечніше — бути відсутнім, бути порожнім місцем, зером.

— Ми тут не маємо бути, — думав кожен присутній у вантажівці.

— Як добре, що я тут, — думала Єфросинія, яка знала: що менше їх, то краще, адже вона звикла до смерті як до масового поняття.

Одиночна, індивідуальна смерть уже давно покинула край паперових людей, звідки Єфросинія вирвалася сюди. Вона, містик-неофіт, надто багато разів спостерігала смертельну косовицю, яка закінчувалася цілими стогами. Помирали не окремі люди — а цілі хати, подвір’я, покоління, верстви, прошарки. Калькуляторний підхід. Заокруглення чисел. А тут, у цій дерматиновій буді на твердих колесах, їх замало, щоб стати помітними для підсліпуватої смерті.

— Нас везуть до самого пекла, — думали всі відібрані.

— Мене везуть подалі від пекла, — думала Єфросинія, яку в краї паперових людей рятувало те, що вона часто плутала синоніми й антоніми.

Машина диркітливо заглухла. Єфросинія злізла першою. І ніби опинилася на подвір’ї свого дитинства. Навіть більше, ніж подвір’я — це був іменний двір, погост. Будинок більше скидався на віллу, з чотирма колонами, зовсім не масивними, а те, що треба велика тераса, на якій стояв дерев’яний полупаний бамбетль. Громіздка стодола для господарського причандалля з трьома чи чотирма височенними воротами. Тут пахло роботою, господарством, домостроєм. Цей запах зі самого народження увійшов у Єфросинію ще швидше, ніж перші слова. Вона вже й забула цей запах куркульщини, запах ґазди, пана, хазяя. Із присніженої пам’яті виринув батько, у фартуху, з цвяхом у зубах, він оце має підкувати кобилине копито. Праця відлякувала паперових людей, закинутих сюди, й ощасливлювала Єфросинію. Єдина відмінність — це не буде праця на себе, задля себе і свого шоколаду. Для цих фрау і ґерра вона буде паперовою людиною. Яка іронія долі! Вона, донька куркуля, буде наймом, який оцінюється з міркувань корисності й ефективності. Але це буде те, що супроводжувало її в сонячні часи до катастрофи з сандалею. Вона це вміє, вона це любить, пожинання плодів своєї праці дарує їй екстаз і насичує силою. Сила — це добре. Зрештою, вона тут доброволець.

— Слухайте уважно, двічі повторювати не буду, — управитель зібрав усіх у юрбу. Він ламано, зате знає мову ворога цієї країни. У цій юрбі її всі знають, спробуй-но не знати. Управитель у каракулевому одязі. — Ви — в’язні. Не пробуйте тікати. Скоро ви самі зрозумієте, що цього й не варто робити. Вам пощастило, що вас привезли сюди, а не на військовий завод чи шахту. Наш господар — велика людина. Ви маєте цілувати йому ноги. Фрау — також. Вона взяла на себе обов’язки бауера. Вона веде фермерське господарство, вона це дуже любить, і їй це вдається. Ви тут — її робітники. За межі цієї вхідної брами ви не виходитимете, хіба коли фрау матиме в цьому потребу. Ні з ким чужим ви не спілкуватиметеся. Пам’ятайте, за кожним із вас стежитимуть. Якщо ви, не дай, Боже, матимете статевий контакт із німцями чи ще з кимось, я навіть не хочу казати, що з вами буде. Ви маєте заробити собі на провіант. Листи рідним писати забороняється. Якщо ваша поведінка або характер не сподобається фрау — тоді ви опинитеся в набагато гіршому місці, де з вами так, як я, ніхто розмовляти не буде. Я покажу, де ви житимете і спатимете.

Управитель показав на стодолу.

7

Мої студенти — покоління перин, душових кабін, пахнючих антиперспірантів, ортопедичних матраців і доглянутих кутикул. Вони звикли до зручностей і світ міряють шаблонами комфорту. Дрібний дискомфорт їх отруює, можливо, більше за велику біду. Євгеніка є їхньою філософією плоті, і це завжди мені імпонувало, позаяк смердючі люди не можуть бути добрими. Завдяки зусиллям моєї молоді метросексуал перестане бути екзотичною ідентичністю, і це теж мені імпонує, позаяк я вже надивився на нечистоплотних людей, які лізли в душу, навіть не роззуваючись.

Згадую себе студентом і розумію, який стрибок здійснило це покоління. Я міг їхати поїздом до Мінська цілу добу і не брати постелі — економив і думав якось перекантуватися. Дурний був. Комфорт дає відчуття повноцінності, а свідома згода на дискомфорт свідчить про другосортність. Я безліч разів відчував ці комплекси, коли свідомо відмовляв собі в елементарному. Я думав, що себе гартую, а насправді занижував планку ставлення до себе, а це автоматично відбивається на ставленні людей. Вони, бачачи, як ти сам себе обставляєш шлагбаумами, починають відрізати від твоєї особистості спочатку те, що скраю, а потім прямують до центру. І вони мають рацію, тому що ти, саме ти винен, тому що ти, а не вони, почепив на