Читати книгу - "Байстрючка"

З моєю мамою було все гаразд. Ну, не все — вона захворіла, проте не серйозно. На неї смерть чекала в наступному столітті, а до нього ще так далеко! На перший погляд.

Я відправилася в цю поїздку й узяла із собою Варварку для того, щоб не заважати Ксеньці. Її зустріч із братом мусила відбутися — ця подія мала безліч варіантів та передумов, як і кожна доленосна.

Наслідки від цієї зустрічі теж могли бути різними. Я дуже сподівалася, що моя готовність і навіть жертовність посприяти долі якось її умилосердить і вона не вчинить так, як того хоче вітроподібна непідкупна фортуна.

Отруту для пацюків я, звичайно, не збиралася підсипати в їжу й питво для новоявленої родички. А ось трохи перетертих лап ропух, крилець опівнічного кажана й водички, якою обмивали покійника, мали б досить не зле забити памороки «сестричці». Так їй і треба! А то ще, гляди, батькову спадщину вимагатиме…

Прийшли син із дівкою.

— То як тебе звати, доцю? — запитала з улесливою материнською усмішкою.

— Ксенькою, — замість неї відповів Марк.

— А ви що — ще в електричці познайомилися? — здогадалася.

— Ага, — підтвердила Ксенька й усілася на стілець, дбайливо підсунутий Марком. У мене зрадницьки сіпнулася повіка: до мене він ніколи так запопадливо не ставився.

— Їж, голодна ж з дороги, — поставила перед дівчиною на стіл полумисок з борщем і ложкою сметани в ньому та ще кількома інгредієнтами. Поклала поруч дві скибки хліба.

Потім заглянула до холодильника, дістала відбивні та взялася їх розігрівати на сковорідці. Коли поглянула на стіл, вдоволено помітила, що полумисок був порожнім.

— Дякую, я вже наїлася, більше нічого не треба, — дівчина рішуче підвелася.

— А як же відбивні? Я до них картопельки посмажу, — запропонувала запопадливо.

— Ні, не треба, — твердо відмовилася Ксенька.

— Тоді йдіть з Марком до вітальні, відпочиньте, я зараз теж прийду, — наказала їм і заходилася мити посуд.

Зайшовши до вітальні, помітила, що син із Ксенькою прожогом відсахнулися одне від одного, ніби їх застукали на гарячому. Я, мовби нічого не помітила, запропонувала чаю.

Дівчина категорично відмовилася й сказала, що їй пора додому, електричка незабаром прийде. Я не стала її утримувати: усе, що могла, те вже їй поробила. Сподіваюся, більше вона ніколи не постукає в наші двері.

Марк зголосився її провести. Якби моя воля, не відпустила б його з цією малою поторочею, у якій дивовижним чином перемішалися риси Назара і його проклятущої любаски. Але хіба втримаєш двадцятирічного лоба в хаті! Не буду ж поїти його для цього всілякими настоянками! Ще, гляди, загнеться, як батько…

Щойно вийшли за ворота — узялися за руки. У мене в серці одразу стрельнуло. Щось останнім часом підводить, кляте. І Назар учора приснився — ніби стояв он під тією яблунькою й дивився чомусь не на мене, а за мою спину.

У Ксеньці щось було таке… невловиме. Я підсів до неї тоді в електричці зовсім не для того, щоб буденно познайомитися з юною наївною кралечкою в надії на дещо. Хоча на подібний перебіг подій теж розраховував. Мене до неї тягнуло таємним магнітом. Вона мені була схожа на всіх моїх родичок, знайомих дівчат та однокласниць. Мені весь час бажалося зазирати в її лице.

Смішно, ми брат і сестра. У вітальні ми тільки про це й говорили. А потім Ксенька взяла моє лице обома долонями й поцілувала просто в губи. Її в’юнкий язик хвостом ящірки ляпнув по моєму піднебінню. Я закам’янів. У ту мить зайшла мама.

Не знаю, що вона бачила. Проте байдуже.

— Який натуральний колір твого волосся? — поцікавилася Ксенька. — Як у мене, русявий?

— Рудий, — зізнався. — Завжди не любив колір свого волосся. Мене через нього в школі Рудьком прозивали.

— Рудько — звучить доволі непогано, Писька — гірше! — засміялася сестра.

— Щодо прізвища я не комплексую, — мовив. — Письки — це старовинний козацький рід!

— Це гідно поваги, — продовжувала хихотіти мала.

— Слухай, — раптом сполошилася вона, — як ти думаєш, твоя мама не помітила, що ти борщ у помийницю вилляв?

— Ні, не помітила, — запевнив. — Я більше переживаю за нашу свиню, адже саме їй ті помиї в їжу підуть.

— Що ж з нею буде? — запитала Ксенька.

— Самому цікаво, — знизав плечима.