Читати книгу - "Руїни бога"

— Ла-ла-ла, — сказала Віола. — Вибач, я тебе не чую.

Він набрав повні груди повітря й закричав «Я тебе ненавиджу!» що є сили. На них почали оглядатися.

— Може, хтось далеко заплив і тебе не почув, — сказала Віола, вдаючи, мовби її ніщо не обходить; від того Сонні хотілося її знищити. Проти холодної зброї сарказму він був безборонний. У його розбурханому серці назрівала буря. Він міг вибухнути. Хай мама знає.

«Просто не сперечайся, Сонні», — подумала Берті. Ти ж ніколи не виграєш. Ніколи-ніколи. Вона й далі незворушно рилася в піску, в одній руці стискаючи совок із короткою ручкою, а в іншій — бутерброд, який не збиралася їсти. Незворушно викопавши чергову ямку, вона пересувалася далі й бралася за наступну, мовби в неї був якийсь план, хоча насправді план зводився до того, щоб викопати за день чимбільше ям.

При хрещенні — себто не хрещенні, звісно, а на вигаданому Дороті «обряді покладання імені», на який уночі в лісі за домом зібралася ціла комуна, — Берті назвали «Місяцівною». Віола передала новонароджену доньку, що мирно спала, Дороті, яка піднесла її до місяця, як дар, — Віолі якусь приголомшливу мить навіть здавалося, що доньку зараз справді принесуть у жертву. Берті «випала честь» стати першим немовлям у комуні, — сказала Дороті. «Ми даємо тобі майбутнє», — повідомила місяцеві, який того дару навіть не зауважив. Почало накрапати, Берті прокинулася і розплакалася.

— А тепер — учта! — заявила Дороті, коли вони повернулися до будинку.

Учта складалася не з немовляти, а з плаценти, яку Дженет підсмажила з цибулею і петрушкою. Від своєї порції Віола відмовилася — по-перше, це як канібалізм, по-друге, бридко.

Отже, Сонце і Місяць — так їх звали.

На щастя, Берті отримала ще й ім’я бабці.

— Місяцівна Роберта? — спитав Тедді, намагаючись не зрадити емоцій, коли йому повідомили про це по телефону. — Рідкісне ім'я.

— Ну, ти ж би не хотів, щоб тебе звали, як усіх? — спитала Віола. — Софій і Cap у світі й так вистачає. Усім хочеться виділятися.

Тедді дотримувався протилежної думки, але змовчав. Усе одно вже незабаром все стало на свої місця. Сонце став Сонні, а Берті не відгукувалася ні на які місячні версії свого імені, аж врешті більшість забула, що там було записане у її свідоцтві про народження. Свідоцтво про народження украй неохоче поїхав отримувати Домінік, який вважав, що це примус «тоталітарної бюрократії» — з тієї ж причини вони з Віолою так і не побралися.

Єдина особа, якій Берті пробачала нагадування про безумство батьків, — це дідусь: він інколи називав її «Берті Місяцівною», що її, як не дивно, тішило.

Вона докопала ще одну ямку (якщо ямку взагалі можна докопати) і кинула туди бутерброд.

Віола віддала Сонні рюкзак і сказала:

— Десь там є мандарин.

Її син вишкірився від думки про мандарин.

— Припини кривлятися, — пробурмотіла Віола, надто заворожена морем, щоб гаразд рознервуватися.

(«Чого ти взагалі завела дітей? — спитала Берті за багато років. — Це що, суто біологічний імператив лишити потомство?»

«Усі заводять дітей саме з цієї причини, — відповіла Віола. — Просто маскують це сентиментальними міркуваннями»).

Віола пожалкувала, що в неї немає бінокля. Вода так блищала на сонці, що годі було щось роздивитися. У морі було багато пляжників, але на такій відстані їх неможливо розрізнити — тільки голови колихалися над водою, як ліниві тюлені. Вона була жахливо короткозора, але гонор не дозволяв їй надягнути окуляри.

Сонні на певний час відступив з поля бою і знову взявся збирати гальку. Гальку він любив. І камінці любив, і брили, і гравій, але відшліфовану морем гальку — найбільше. Він аж не вірив, скільки скарбів йому подарував цей пляж. Він, мабуть, не зуміє зібрати геть усе.

— А тато де? — спитала Берті, раптом підвівши погляд.

— Плаває.

— Де?

— У морі, де ж іще.

*

Віола зауважила, що море прибило до берега палицю неподалік від місця, де вони сиділи, — білу, як кістка, крихку. Вона стирчала з піску, як палець кістяка. Віола взяла її й несамохіть почала малювати на сухому піску символи — пентаграми, рогатий місяць, свастика, що отримала погану славу. Нещодавно вона почала вивчати чари.

— Це що, штибу того, як розпиляти жінку навпіл? — спантеличено спитав Тедді.

— Обрядові чари. Відьомство, окультизм, поганство. Таро. Це не фокуси, це глибокий зв'язок із землею.

— Закляття?

— Інколи і закляття, — вона скромно кивнула.

Учора ввечері вона читала карти таро із Дженет. Їй випали сонце, місяць, блазень — це її родина. Висока жриця — очевидно, Дороті. Вежа — катастрофа, новий початок? Зірка — ще одна дитина? Не дай бог, хоча «Зірка» — гарне ім'я. Як давно пішов Домінік? Плавав він непогано, але не так добре, щоб пробути на воді стільки часу.

Сонце періщило землю. Для чарів потрібна була ніч, кіптява свічка у пітьмі, а не цей світлистий надмір. Віола викинула палицю й зітхнула від спеки. Вона вже зняла чоботи, жакет, спідницю і хустку — і на ній все одно лишилося більше одягу, ніж на інших пляжниках. На ній була антикварна нижня спідниця й некомплектний ліф із довгими рукавами, обшиті стьожечками й англійським мереживом: вона знайшла їх у секонд-генді. Віола цього не знала, але нижня спідниця колись належала служниці з крамниці, що померла від туберкульозу. Та геть не тішилася б, якби побачила, що її спіднє демонструють цілому пляжу в Девоні.

Віола відволіклася від моря і скрутила ще одну цигарку. Пляж їй упікся. Давно, в дитинстві, коли в неї ще була нормальна родина, вони щоліта неминуче їздили на холодні мокрі пляжі на канікули. На думку Віоли, це було Чистилище. Мабуть, це батько вигадав. Мама, мабуть, хотіла поїхати кудись, де тепло й сонячно, де вони тішилися б життям, але батько сповідував пуританські ідеали, які диктували, що узбережжя Північного моря піде дитині на користь. Вона розпачливо затяглася. Його розважливість скалічила їй дитинство. Вона простяглася на піску і втупилася в чисте небо, роздумуючи про нестерпну нудьгу життя. Потім їй навіть це обридло. Вона сіла й витягла з бездонного рюкзака книжку.

Відколи Віола себе пам’ятала, при ній завжди була книжка. Так завжди буває з дітьми-одинаками. Література підживлювала її уяву й давала надію, що колись і вона стане героїнею власної історії. У підлітковому віці вона жила у XIX столітті, блукала болотами з сестрами Бронте, дратувалася тісними вітальнями Остін. Діккенс був їй доволі-таки сентиментальним другом, Джордж Еліот