Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

– Ну, хорошо, родственнічкі хрєнови, тагда ждитє!

КАМАЗ, розвернувшись, знову поїхав до гаража. На диво, чекати довго нам не довелось. Десь, хвилин за 15–20 наш КАМАЗ під наші радісні вигуки викотився с воріт гаражу і, хвацько розвернувшись, помчав до нас.

Але що це? За КАМАЗом тягнувся довгий шлейф, швидко танучого в повітрі білого диму…

– Горить, чи що?

– Якби горів, то дим чорний був би, а це, наче пилюка, або пара…

– Пилюка не тане, а розсіюється…

– А пара звідки?

Здогад, що одночасна сяйнув в багатьох головах був настільки безглуздим, що ніхто на наважився його озвучити. Тільки Артеменко, обвівши нас стурбовано-запитливим поглядом, якось невпевнено проказав:

– Невже Кирил-гаврил додумався… – І замовк, наче злякався своїх слів.

КАМАЗ, між тим, під'їхав і зупинився. Біла хмара миттєво огорнула його, осідаючи химерним мереживом на фанері будки та металі машини…

– Таки додумався! – розпачливим зойком вирвалось у Артеменка.

– А йо!.. йо!.. йо!.. – похитуючи головами, відповіла наша команда…

Кирил-гаврил виконав «волю народу», наказавши помити машину гарячою водою…

Машина стала не менш брудною, але ще й слизькою від ожеледі… Що було робити? Ми й справді, не «кисейні баришні», та й «фраки» наші далеко не першої свіжості… Бурмочучи під ніс триповерхові словосполучення «великої подяки» мудрому і турботливому керівнику, ліземо в будку. Розміщуємося на обмерзлих лавах, акуратно складаємо рюкзаки та бури і, нарешті, рушаємо.

Кілька хвилин, поки їхали містом, ми невдоволено лаючись, совались, як кісточки рахівниці, від борту до борту вздовж своїх крижаних сідал, але справжній «цирк на дроті» розпочався відразу за містом, коли почалося, звичне для Монголії бездоріжжя, а весь «сеанс» тривав близько двох годин…

Всупереч нашим зусиллям, дошки-лавки повилітали зі своїх гнізд, і ми, після багатьох намагань повернути їх на місце, кинули цю безнадійну справу. Люди, рюкзаки, льодобури, лавки злиплись в єдиний ком, що з гарчанням і матюками сіпався від борту до борту, нездатний протидіяти силі земного тяжіння та Коріолісовому прискоренню… Здавалось, наша поїздка триватиме вічність, але, слава Богу, все має як початок, так в кінець, скінчилась і та наша «вічність».

Ну, приїхали нарешті, десантуємось! І ми, як спілі груші з дерева, посипались з відкинутого заднього борта КАМАЗа. Ті, хто вистрибнули першими, зустрічали дружним реготом нових прибульців, дивлячись на їх невимовно перемазані різнокольоровою грязюкою обличчя та одяг.

– На себе подивіться, а потім смійтесь, – бурмотів черговий «десантник», та за мить і він приєднувався до гурту регочучи та тицяючи пальцями в тих, хто стрибав слідом.

Я, чомусь, очікував побачити на березі Селенги якийсь барак, або, хоч вагончик, з буржуйкою звісно, подібний до тих, в яких квартирували наші бригади на будівництві. Але дарма я роздивлявся в усі боки – жодного натяку не будь-яке укриття від крижаного нічного холоду. Може в будці КАМАЗу ночуватимемо? Все ж, хоч якийсь захист від вітру…

Червоне сонце поволі наближалось до хвилястої від далеких сопок лінії небокраю. Відчутно холоднішало.

– Мабуть вночі і за -40 °C перевалить, – спрогнозував Артеменко, витягаючи з загальної купи скинутих речей свій рюкзак.

Будка КАМАЗу спорожніла. Останнім поважно покинув теплу кабіну і Кирил-гаврил з ординарцем. Подивився на нас, напевне хотів теж посміятись, але згадавши про свій власний вигляд, пригасив посмішку і, тицьнувши пальцем в наш натовп, проказав:

– Ти і ти – зі мною! – повертаючись йти до Селенги.

– Дякую, Кириле Гавриловичу! – зненацька радісно закричав Артеменко, хоч «вказующий перст» Кирил-гаврила зовсім на нього і не вказував, – це велика честь для мене, що ви, нарешті, мене вибрали!!!

Кирил-гаврил, зупинився, озирнувся і, здивовано глянувши на Артеменка, мовив, знизавши плечима:

– А я вовсе тебя і нє вибірал! С чего ти взял?

– Так я ж і кажу, Кириле Гавриловичу – дякую, що ви мене НЕ вибрали!!! – під загальний регіт відповів Артеменко.

– Вот, баламут! – махнув рукою Кирил-гаврил і рушив далі у супроводі трьох «ординарців» на «своє» улюблене місце біля невисокої кам'янистої заводі під скелею.

Ззаду заторохтів двигун. КАМАЗ неквапливо розвернувся і за хвилину зник в кущах верболозу…

– Куди це він? – ошелешено спитав я у Артеменка.

– Як «куди» – в Ерденет, звісно, завтра ввечері, як оце зараз, по нас приїде…

– А ми ж як? Де ночувати будемо?

– Ночувати? Ти чого сюди приїхав? Рибу ловити чи ночувати?

– Та яка ж риболовля вночі, та ще й при -40 °C?

– Так, от, саме вночі – головна риболовля. А вдень так, дитячі іграшки. Чебачка-харіуса по відерцю насмикаємо, а вночі – налим! А, якщо дуже пощастить, то й тайменя. Тоді й додому, в Союз, не соромно буде повертатись!

– А до чого тут «додому».

– А тобі що, в «курятнику» нічого не пояснили?

Тут я маю зробити невеличкий відступ-пояснення.

– Прибув я Ерденет для проведення налагоджувальних робіт по автоматизації, але московські клерки щось наплутали і завод, де я мав налагоджувати системи автоматичного керування постав переді мною у вигляді свай з перекриттям на чотирьох поверхах. Стінні панелі тільки почали навішувати… Отже було нам запропоновано на вибір: або вештатись без діла по навколишнім сопкам в