Читати книгу - "Моє сторіччя"

Тоді спершу Ремарк, а потім і Юнґер підхопили похмуру сумну мелодію, обидва знали завершальні слова:

А потім обидва подивилися в напрямку Ґроссмюнстера, вежі якого стриміли в небо, вище дахів будинків на Шіффсленде.

Після цієї хвилинної задуми, яка переривалася легеньким покашлюванням, Ремарк сказав, що восени чотирнадцятого року, коли він ще просиджував штани за шкільною партою в Оснабрюку, полки добровольців уже стікали кров’ю біля Біксшооте та Іпра, і на нього тоді справила неймовірне враження легенда про Ланґемарк, яка розповідає про солдат, що зустрічали кулеметні черги англійців співом німецького гімну. Можливо, не один клас гімназистів записався в добровольці саме через це, а ще — за намовами вчителів. Загинув чи не кожен другий. А ті, що вижили, назавжди лишилися душевно скаліченими, як і він сам (а він, до речі, не мав права вчитися в гімназії). У кожному разі він вважає себе «живим мерцем».

Юнґер із поблажливою посмішкою вислухав шкільні спогади свого колеги, освіта якого обмежилася реальним училищем, потім назвав культ Ланґемарка «псевдопатріотичним кічем», однак далі визнав, що й сам ще задовго до початку війни відчув потяг до небезпеки, прагнення пережити щось надзвичайне, «навіть якщо для цього й доведеться служити у Французькому іноземному легіоні».

— А коли вже це почалося, ми всі відчули, що зрослися в одне ціле. Та навіть після того як війна таки показала свої кігті, битва як внутрішній досвід продовжувала захоплювати мене — аж до самого її кінця, який я зустрів у званні командира штурмової групи. Зізнайтеся, шановний Ремарку, що навіть у вашому дебютному романі «На Західному фронті без змін», найкращому вашому творі, ви описуєте силу солдатської дружби, яка триває аж до смерті, і в цих описах відчувається зворушення.

— Ця книга, — відповів Ремарк, — не описує моїх особистих переживань, а збирає фронтові враження всього спаленого війною покоління. Моя служба в лазареті дала мені достатньо матеріалу.

Не можу сказати, що мої поважні співрозмовники почали сваритися, але вони підкреслено наполягали на тому, що дотримуються протилежних поглядів на війну, пишуть дуже по-різному і взагалі походять із цілковито різних середовищ. Якщо один із них досі називав себе «невиправним пацифістом», то інший вимагав, щоб його вважали «анархістом».

— Та що ви кажете! — вигукнув Ремарк. — У своєму романі «У сталевих грозах» ви аж до останнього наступу Людендорффа були хлопчиком у пошуках пригод. Легковажно зібрали штурмову групу, щоби просто задля кривавої розваги нашвидкуруч захопити двох полонених, а якщо вдасться, то ще й дві пляшки коньяку…

Але потім він визнав, що колега Юнґер у своєму щоденнику досить точно описує окопну та позиційну війну, як і вельми влучно передає характер війни на виснаження.

Ближче до кінця нашої першої розмови, коли письменники вже випили дві пляшки червоного вина, Юнґер знову повернувся до теми Фландрії:

— Коли через два з половиною роки ми сиділи в шанцях на фронтовій ділянці Ланґемарка, то знайшли в них зброю, портупеї та гільзи від патронів із чотирнадцятого року. Там були навіть шоломи тодішніх добровольців, так звані пікельгаубе…

Наша наступна зустріч відбувалася в «Одеоні», достойній старій кав’ярні, де ще Ленін читав «Нойє Цюрхер Цайтунґ» та інші часописи і при цьому потай планував революцію — перед своєю подорожжю в Росію, здійсненою за німецької підтримки. Але нас