Читати книгу - "Крути 1918"

Розділ 6. Січень 1918-го. Смаколики

Софія охоче вийшла прогулятися тихими січневими вулицями — Різдво цього року було таким клопітким, що вона дві доби не виходила з дому. Матінка переконувала її, що впорається самотужки, але дівчина бачила, що тій не до сили приготувати навіть звичну святкову вечерю. А вже про такі «дрібниці», як прикрашання ялинки або прибирання в будинку, краще і не згадувати. Ось тому дівчина взяла основну частину роботи на себе.

Учорашній святковий вечір зібрав за столом строкате, але вже таке рідне товариство… Прийшли Софіїні подруги по Інституту разом із батьками, зазирнув отець Вікентій — духівник діда й тата. Навіть Савицькі завітали всією сім’єю, хоча зазвичай ходили в гості нарізно — мати Андрія й Олекси частіше приїжджала сама. Але не цього року.

Святкували шумно, їли смачно, раділи як ніколи.

Матінка, на хвильку сівши, шепнула Софії:

— Чудовий вечір, донечко… А втім, якось неспокійно.

— Ти просто втомилася, матусю. Посидь трохи, поговори з Вірою Пилипівною. І все налагодиться.

Софія намагалася говорити весело, але від себе не мог­ла приховати, що їй теж дуже неспокійно. Хоча й не дивно — кожен новий день приносив усе менш утішні новини: червоні рухалися до столиці, й генерал учора, хоч як намагався видаватися веселим і безжурним, раз у раз супився. А відтак, помічала дівчина, насилу «надягав» на обличчя маску спокою.

Розійшлися за північ. Савицькі йшли останніми — ситий і трохи заспокоєний генерал вів під руку дружину, а обидва брати залишилися, щоб допомогти Софії прибрати в будинку. Точніше, допомагав тільки Андрій, а Олекса ледь чутно грав на гітарі. Та й ніде було б трьом розминутися в коридорі невеличкої квартири Яворських.

Нарешті весь посуд винесли в кухню, стіл посунули до стіни разом зі стільцями, навіть ноти склали охайним стосиком на кришці піаніно.

— Ну от і все! Який же приємний вечір!

— Так, чудовий!

Брати почали вдягатися. Андрій першим надів університетську шинель і вискочив у під’їзд. Олекса трохи затримався — він навмисне повільно застібав куртку, накидав поверх неї башлик. І тільки коли вщухли кроки Андрія на сходах — той уже вийшов на вулицю, — Олекса наважився:

— Софіє, ходімо завтра гуляти? У місті так гарно, святково.

— Добре, — кивнула Софія. — Залюбки.

Вона простягнула Олексі руку, але той узяв вузьку кисть двома руками й ніжно, обережно поцілував.

— До зустрічі! Я зайду за вами пополудні.

І ось тепер Софія, спираючись на руку Олекси, підходила до улюбленої кондитерської. Зазвичай тут було велелюдно, продавці не встигали варити каву всім охочим, а від пахощів шоколаду паморочилося в голові. Та цієї зими місто помітно спорожніло. Дівчина не розуміла, чому Олекса сказав, що в місті гарно і святково. Адже вона бачила очевидні сліди запустіння — замкнуті й покинуті крамниці, переляканих людей, що квапливо йшли по вулицях, відсутність двірників та прочинені навстіж куті брами.

А зараз Біленький, високий і аж ніяк не худий рудоволосий єврей, гордо господарював у кондитерській сам-один. Щось бурмочучи під ніс, він переставляв баночки з какао, спеціями, цукатами й пряниками, намагаючись розкласти їх в ідеальному порядку, що зазвичай панував на полицях.

— Здрастуйте, пане Біленький! З Різдвом вас! — уклонилася Софія. Уже скоро чотири роки, як вона закінчила Інститут, але ця звичка, «умочання свічкою», як її називали інститутки, засіла в ній дуже міцно.

— Здрастуйте, мила панночко! — у голосі Біленького не вчувалося радості.

Софія, усміхнувшись, знову здивувалася словам Олекси про святкове гарне місто — навіть зазвичай привітний кондитер сьогодні радше нагадував грозову хмару. Дівчина підійшла до вітрини з ласощами. Тут теж не було святково — декілька тістечок сиротливо тулилися за вимитим до блиску склом.

— Які апетитні! Скажіть, пане Біленький, а де ж ваші помічники? Де Мар’ян чи Степан?

Кондитер, обернувшись до дівчини, пробурмотів:

— А брох…5 Мусив звільнити. — І продовжив, звертаючись більше до себе, ніж до Софії: — Хто знав, що таке буде? Ринок завмер. Не те що какао чи корицю — борошна не купити.

— Шкода… Яке ж вибрати?

Ззаду почувся голос Олекси — він теж сьогодні був незвично сухий, небалакучий. Дівчина відчувала, що її супутник вочевидь заклопотаний. Але шляхетних дівчат учили першими розмову не починати, хоча й уміти підтримати будь-яку бесіду. Тому Софія ні про що його не розпитувала.

— Вибрала?

— Ні… Ніяк не вирішу, яке смачніше. З чим вони, пане Біленький?

Обличчя суворого кондитера трохи посвітлішало:

— Мила панночко, чи ж ви не знаєте, що в кондитерській Біленького несмачних тістечок немає. Раджу вам узяти обидва.

— Гм, мабуть, так і зробимо.

— …Оце — з лимонною глазур’ю і праліне. А ось це — з какао і горіхами.

— Звучить спокусливо. Візьмемо обидва!

— Прошу, сідайте. Кава буде за хвилину.

Пара слухняно опустилася за столик у кутку біля вікна. Біленький нерідко бачив тут Софію, частіше в компанії подруг, іноді з сьогоднішнім супутником, а іноді — з його молодшим братом.

«Вертихвістка, хоч на вигляд панночка пристойна. Та й поводиться стримано. Нехай уже приходить сюди скільки хоче, будь з ким, кава для неї завжди знайдеться. І ласощі теж, ясна річ. Хоча нині з цим геть кепсько…»

Настрій Біленького, що трохи покращився, знову поповз униз. Він уже декілька днів загадувався, чи не час закрити кондитерську. І відвідувачів зовсім мало, та й балувати їх немає чим. Скоро навіть кава закінчиться. А чи пощастить нову купити — Бог знає. Хоч і йому, мабуть, зараз не до кондитера Біленького. Є й серйозніші справи.

Пара за столиком мовчала. Софія — за звичкою, чекаючи, що кавалер розпочне бесіду першим, Олекса — від хвилювання. Стояли грізні дні, але він розумів: якщо не наважиться сьогодні, то не наважиться, певно, ніколи.

Дівчина розстебнула комір і почала дмухати на змерзлі пальці: в кондитерській теж було холодно. Добре хоч запах — прекрасний мирний запах ласощів та втішливого минулого — ще не вивітрився з цих стін.

Олекса поставив тарілочку з тістечками, розв’язав башлик і обережно взяв руки Софії у свої. Трохи помовчавши, він нарешті заговорив:

— Софіє, моя мила Софійко. Скажу відверто: я відчуваю, я знаю, я переконаний — на нас чекають зміни.

Дівчина кивнула. Вона бачила, як хвилюється її співрозмовник, і глибоко в душі розуміла причину його хвилювання. Чи думала, що розуміє.

— І я впевнений, що ми повинні, самою долею приречені бути разом, разом завжди, хай би що трапилось у житті.

Софія мовчала, і Олекса збагнув, що почав з середини. Не можна просити руки прекрасної дівчини й одразу говорити про свою впевненість. Та і про почуття було б не зайве хоч слово сказати.

— Люба, я пам’ятаю ваш випускний бал. Пам’ятаю, як милувався вами — найкрасивішою випускницею.

— Олексо, ви мене бентежите такими словами. На випуск­ному балі всі красуні — це ж свято для нас.

— Не перебивайте, друже мій. Я не знаю, чи були красиві інші дівчата — адже я бачив тільки вас.

«О Господи! Він теж… Певно, матінка зрозуміла, що лише її слів замало. Ось і сказала Олександру, що він повинен зробити рішучі кроки. Як же йому пояснити?»

Софія, звісно, вже зрозуміла, куди хилить Олександр. І, ясна річ, ця розмова, увага такої незвичайної людини, його