Читати книгу - "Матусин оберіг"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Тату, – Олеся підійшла й легенько торкнулася рукою його плеча.
Чоловік здригнувся від несподіванки, немов прокинувшись від глибокого і щасливого сну, розгублено глипнув на доньку, кинув під ноги недопалок, розчавив його, як ненависну гадину.
– Чого тобі? – спитав він.
– Нічого. Просто хотіла побути з тобою поруч, поговорити, – відповіла Олеся, примостившись на краєчок лавки.
– Говори, – якось байдуже промовив батько.
– Навіть не знаю, з чого почати.
– Будеш знову жалітися? Костик ображав? Він – хлопчик, трохи старший за тебе, можливо, грубіший, – сказав чоловік. – А ти – ніженка, тому тобі здається, що Костик тебе ображає.
– Здається? – Олеся іронічно посміхнулася. – То ти також вважаєш, що я все вигадую й обмовляю його?
– Не так тих штурханців, як твоїх сліз і шмарклів!
У доньки тьохнуло серце, і від таких слів щось ніби застрягло в горлі. Батько їй не вірить! Він ніколи з нею раніше так не розмовляв! Що з ним сталося? Чому він так змінився, коли в їхньому житті з’явилася Вусата Гора? Куди подівся її чуйний, уважний і люблячий тато? І в кого тепер шукати захисту?
– То що мені робити, тату? – стиха промовила дівчинка.
– Іди спати, Олесю! Бо побачить тітка Раїса тебе тут зі мною – отримаєш знову на горіхи!
– Мені чи обом дістанеться? – спитала Олеся, пильно глянувши батькові в очі.
Чоловік підвів із землі важкий, сумний до болю погляд, подивився на доньку.
– Як ти схожа на свою матір! – зітхнув він.
– І на твою дружину, – сказала Олеся й пішла до хати.
– Покійну, – видихнув батько їй услід.
…До нового навчального року залишалися лічені тижні. Серпень розкидав по садках запашні яблука та груші з ароматами літа, квітів та меду, порозкладав по городах пузаті кавуни та гарбузи, позолотив, налив солодощами соковиті дині. І всі запахи літа: квітів, динь, яблук та грушок – змішав із терпкістю часникових стрілок, зеленню кропу, петрушки та всього того, що виростили дбайливі руки людей.
Олеся вже раділа, що незабаром розпочнуться заняття, вона піде до школи й принаймні півдня не бачитиме Костика, який стиха постійно намагався їй накапостити.
Зрідка Костя й Олеся лишалися самі вдома, і тоді дівчинка намагалася кудись піти з хати. Коли її батько був на роботі, а Вусата Гора пішла в магазин купити хліба, Олеся швидко зібралася, щоб не залишатися наодинці зі зведеним братом, але Костя вже чекав на неї. Він став на шляху дівчинки у вузькому коридорі, загородивши собою вихід.
– Стоп, малявка! – розставив він широко ноги та руки.
– Пропусти!
– А чарівне слово? – Костя нахабно посміхався.
– Будь ласка, відійди, – попросила дівчинка.
– Даси свій золотий ключик – пропущу!
– Не дам!
– Ну й не треба! – пхикнув хлопець. – Дуже потрібні мені твої цяцьки-брязкальця!
Костя пропустив Олесю, не забувши при цьому боляче смикнути її за косу. Дівчинка пішла до Ніни, але її мати сказала, що та ще зранку подалася з подругами на річку, тож Олеся мала намір приєднатися до них. Вона пройшла вже півдороги, коли в душу закралася тривога. Костя лишився сам удома і чомусь саме сьогодні проявив таку цікавість до ключика від її тумбочки. Дівчинка зупинилась у роздумах.
«Невже Вусата Гора підмовила його виманити ключик? – роздумувала Олеся. І раптом її як окропом обдало: – Тумбочка!»
Вона прожогом кинулася додому. Їй по спині били коси, підстьобуючи, мов батоги. Дівчинка спіткнулась, перечепившись за якусь гілляку посеред дороги, упала, розбила коліно, підхопилась і знову побігла, забувши про біль. Одна коса розплелася, але Олеся не помітила, та й це було для неї зараз неважливо: вона відчула, що може втратити найдорожче – єдиний зв’язок із мамою.
Дівчинка не помилилась. Захекана, спітніла, розпатлана, з розчервонілим обличчям, перелякана та схвильована, вона фурією влетіла до своєї кімнати. Костя стояв навпочіпки біля її тумбочки й викруткою довбався в замку. Кілька дерев’яних трісок уже були на підлозі, й Олеся зрозуміла, що замок ось-ось буде зламано.
– Геть звідти! – щосили закричала дівчинка.
– Ти що, малявка, зовсім страх втратила?! – зле кинув їй хлопець, продовжуючи розколупувати замок.
– Я сказала: відійди звідти!
– Зараз! – кепкував з неї Костя. – Ось тільки побачу твої скарби!
Олеся підбігла до хлопця і спробувала його відтягти за руку, але він відштовхнув її від себе так, що дівчинка впала. Не тямлячи себе від гніву, вона схопила стільчик і з розмаху вдарила Костю, який сидів навпочіпки спиною до неї. Він заволав від болю, й Олеся побачила на голові в хлопця кров.
– Сука! – просичав він, схопившись за голову. – Ти мене вбила!
Перелякана до смерті дівчинка тремтіла, як осиковий листок на вітрі. Розширеними від страху великими очима вона дивилась, як розростається кривава пляма на голові хлопця, як рудувате волосся стає червоним і кров просочується між пальцями.
– Я… Я його вбила… – прошепотіли її губи саме тоді, коли до хати нагодилася Раїса Іванівна.
Жінка запричитала, заойкала й кинулася до сина.
– Це вона! Вона мене вдарила! – Костя тицяв у бік зблідлої Олесі скривавленим пальцем. – Хотіла мене вбити!
– Ой, леле! Потрібно викликати швидку! – заметушилася Вусата Гора. – Дитину ледь не вбили!
Олеся вибігла надвір, сховалась у садку, за розлогим старим кущем смородини. Перелякана дівчинка вже не знала, чого більше боїться: помсти брата, гніву мачухи чи того, що її тепер посадять за ґрати. Її всю лихоманило, пальчики дрібно тремтіли, очі застилали сльози, й Олеся беззвучно, зовсім не по-дитячому, плакала.
Коли швидка поїхала від будинку, забравши Раїсу Іванівну та Костю, Олеся трохи заспокоїлася. Сльози були виплакані, але на душі легше не стало. Дівчинка побачила на великому листку смородини маленьку комаху – сонечко. Посланець сонця, його дитинка, у червоному вбранні з чорними крапинками весело снував по листочку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Матусин оберіг», після закриття браузера.