Читати книгу - "Час зірки"

танцювала, тому що, залишившись одна, вона стала в-і-л-ь-н-о-ю! Вона використає всі переваги так нелегко завойованої самотності: і ввімкнене на повну гучність радіо, і простір кімнати без Марій. Вона позичила у господині квартири трохи розчинної кави, попросила в неї також окропу в борг і випила все перед дзеркалом, аби лишень не втратити себе. Можливість знайти саму себе була благом, якого вона не знала раніше. «Мабуть, я ніколи в житті не була такою щасливою, як зараз», — думала вона. Вона нікому нічого не була винна, і ніхто не був винен їй. Вона навіть дозволила собі таку розкіш, як нудьга, і це була особлива нудьга.

Я дещо здивований тією легкістю, з якою вона попросила в борг. Отож, їй були потрібні якісь особливі умови, щоб бути щасливою? Чому вона не діяла так само в житті? І навіть дивитися в дзеркало не було так страшно: вона була задоволеною, але трохи божевільною.

— Ах, місяце травню, я ніколи тебе не забуду! (Вибух) — вигукнула вона наступного дня, 7 травня, вона, яка ніколи не вигукувала раніше. Можливо тому, що нарешті їй щось було дано. Дано нею ж самою, але дано.

Ранок 7 травня, несподіваний екстаз для її маленького тіла. Яскравий сонячний промінь увірвався й освітив її тьмяне існування. Травень, місяць білих весільних суконь.

Далі буде лише спроба відновити три вже написані сторінки, що їх моя кухарка, побачивши розкиданими, викинула у смітник, на мій відчай — нехай мертві допоможуть мені витримати майже нестерпне, бо від живих я не маю жодної користі. Також я не зміг уникнути спроби штучного повтору того, що я спершу написав про зустріч з її майбутнім коханим. І зараз я смиренно розповім історію історії. Тому якщо мене спитають, як це сталося, я скажу: не знаю, я проґавив цю зустріч.

Травень, місяць метеликів-наречених, що пурхають у білому вельоні. Її поклик, можливо, був провісником того, що сталося ввечері цього ж дня: під зливою вона зустріла (вибух) перше в своєму житті кохання, і її серце забилося, як пташка, що тріпоче крильцями у клітці. Хлопець і вона дивились один на одного крізь дощ і відчули, що вони обидвоє з північного сходу, істоти одного виду, що вивчають одне одного. Він дивився на неї, витираючи руками мокре обличчя. І дівчина, щойно поглянувши на нього, полюбила його, як гойябаду з сиром.

Він...

Він підійшов і співочим голосом жителя північного сходу, що аж збентежив її, запитав:

— Вибачте, сеньйорито, чи можу я запросити вас погуляти?

— Так, — швидко відповіла вона, побоюючись, аби він не передумав.

— І дозвольте дізнатися, як вас звати?

— Макабеа.

— Мака — що?

— Беа, — довелося їй договорити.

— Пробачте мені, але це звучить як назва хвороби, хвороби шкіри.

— Мені моє імʼя також видається дивним. Але моя мати дала обітницю Діві Марії, якщо я виживу, назвати мене саме так, і до року я взагалі не мала імені, і я воліла би не мати жодного, ніж таке, ні на що не схоже. — Вона на мить зупинилася, щоб перевести подих, і завершила понуро. — Але, як бачите, я вижила... ось і...

— В сертані Параїби[19] обітниця — теж справа честі.

Вони не знали, куди йдуть. Вони волочилися під зливою й зупинились перед вітриною магазину метизних товарів, де за склом було виставлено труби, бляшанки, величезні ґвинти й цвяхи. І Макабеа, побою­ю­чись, що мовчання не сподобається її коханому, з яким вона тільки-но познайомилась, сказала:

— Мені так подобаються гайки та цвяхи, а вам?

Коли вони зустрілися вдруге, знову падав дощ, і вони змокли до нитки. Великі краплі стікали по обличчю Макабеї, від чого здавалося, що вона плаче.

І під час їхньої третьої зустрічі — звісно, знову падав дощ — і юнак, роздратований, втративши поверхневий полиск витонченості, якої не без зусиль навчив його вітчим, сказав:

— Відколи я з тобою познайомився, постійно падає дощ!

— Вибачте.

Але вона його вже так сильно любила, що не могла звільнитися від нього, вона була у відчаї від цього кохання.

Під час однієї із зустрічей вона cпитала, нарешті, як його звати.

— Олімпіко де Жезус Морейра Шавес, — збрехав він, тому що справжнім його прізвищем було просто де Жезус, звичайне прізвище незаконнонароджених. Його виховував вітчим, що навчив його вишуканих манер, які допомогли йому використовувати людей у своїх цілях і задурювати голову жінкам.

— Я не розумію, — сказала вона, — що означає твоє імʼя — Олімпіко?

Макабеа симулювала цікавість, аби приховати, що вона часто, як і тепер, багато чого не розуміла. Але він сполошився, як бойовий півень, від такого дурного питання, бо не знав відповіді, й недобрим тоном сказав:

— Я знаю, але не хочу казати!

— Менше з тим, менше з тим, менше з тим... людині не треба знати, що означає її імʼя.

Вона знала, що таке бажання, хоча й не усвідомлювала, що знала. Було це так: вона була голодною, але не до їжі, це було майже болісне бажання, що піднімалося з низу живота і змушувало тремтіти кінчики грудей і руки, що не знали обіймів. Вона все драматизувала і їй було боляче жити. Вона була трохи нервовою, і Ґлорія для заспокоєння давала їй підсолоджену воду.

Олімпіко де Жезус був робітником на металургійному заводі, але вона ніколи не чула, щоб він називав себе робітником, — тільки металургом. Макабеа була задоволена його соціальним становищем, бо також пишалась тим, що вона друкарка, хоч і отримувала менше мінімальної заробітної плати. Але вона й Олімпіко були кимось у цьому світі. Металург і друкарка створювали пару, що відповідала їхньому класу. Олімпіко отримував від роботи таке ж задоволення, як від цигарки, запаленої