Читати книгу - "Ущелина синіх туманів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
ДЕЙВІС: Увага, шановні телеглядачі! Зараз я попрошу нашого гіда… Хто там заважає? А, це доктор Клірк.
КЛІРК: Не вірте йому! Ніякий то не пришелець, то мій син! Розумієте — мі-ій син…
ГІД: Панове, не звертайте уваги! Цей дідусь хворий, я його добре знаю. Ось уже кілька років, як він захворів і запевняє всіх, що в нього пропав син, буцімто саме такого зросту. Всі щиро жаліють старого Клірка, навіть ті, хто напевне знає, що у нього ніколи не було сина.
ДЕЙВІС: А тепер я попрошу наших операторів показати скелет ближче. Та приберіть же цього божевільного! Він заважає… Ось так, зараз чудово видно…
ГІД: Почнемо, панове, детальний огляд. Як бачите, череп небесного гостя… (гід впевнено тикає указкою в череп). Ой, здається, я пошкодив експонат!.. Яка неприємність… Будь ласка, підніміть уламок.
ЛЮДИНА ІЗ НАТОВПУ (розгублено): Сер! Але ж це не кістка! Тут марка фірми… Невже і на інших планетах є філіали фірми “Барсон і сини”?
ГІД (перелякано): Панове, це якесь непорозуміння!.. Не хвилюйтесь, зараз я все з’ясую…
ДЕЙВІС: Перепрошую, шановні телеглядачі, я змушений припинити свій репортаж. Тут пахне неабиякою сенсацією. Дивіться і слухайте вечірні вицуски!
Леонід Залата
“ПЕРЕДАЮ КООРДИНАТИ…”
Глупої ночі в спальні директора Астроцентру спалахнув телеекран. Якусь хвильку черговий дивився на сиву людину в ліжку, ніби вагаючись, потім губи ворухнулися, і в спальню увірвався схвильований баритон:
— Андрію Григоровичу! Ви чуєте мене, Андрію Григоровичу?
Над узголів’ям загойдався прозорий дзвіночок. Сизуваті повіки Горбунова здригнулися, він рвучко звівся з постелі.
— Конче потрібна ваша присутність, — сказав черговий. — Одержано… Мене викликає супутник “Оріон”. Машина вже вийшла за вами…
Клацнув вимикач.
До нічних викликів Горбунов уже звик, вони навіть подобалися йому, підтримуючи в його душі той божевільний ритм, на який він сам себе колись прирік і який змушував його забувати про давно вже немолоді літа. І все ж цього разу щось занепокоїло його. Серго, завжди ввічливий, іноді навіть занадто ввічливий, забув своє традиційне “я перепрошую”, а це на нього не схоже. Лише неабияка подія могла вивести з рівноваги таку людину, як Серго.
Місто спало, покроплене ріденьким дощиком. Кришталеві кулі ткали примарне місячне світло — холодне, німе. Дзикнули компресори, і нічні вулиці попливли в сонну тишу. Повітряні подушки м’яко погойдували на невидимих ресорах: лише на поворотах, коли машина різко нахилялася, колеса чиркали по асфальту. Позаду лишалася висушена вихорами смуга.
Як тільки машина вискочила з міста, по контуру облямована ліхтарями будівля Астроцентру почала горою насуватися, поглинаючи півнеба…
…Горбунов увімкнув спіральний ліфт на таку швидкість, що змушений був схопитись за поручні, а під час зупинки боляче стукнувся.
— Доброї ночі, Серго! Ну, що тут у вас? Мунтян відкрив нову планету чи, може, впіймав якусь жар-птицю за хвоста і тепер тобі не терпиться до ранку?..
Він сам відчув, що жарт вийшов недоречний. Горбоносий юнак у формі Зоряної служби біля пульта обернувся в його бік разом із кріслом. Очі його були втомлені і дивились кудись мимо.
- “Оріон” прийняв імпульс, — глухо сказав Серго. — Тисяча двісті мегаджин.
Хвилина-дві минули у мовчанні.
— Ти добре зробив, хлопчику, що викликав мене. Це… “Антей”?
Серго дивився, як повільно, зовсім нечутно пересуваються ноги Горбунова до стільця. Стояла тиша, така тиша, що чути було, як на панелях пульта в унісон вицокують хронометри.
Горбунов вдивлявся в планетарний купол. Там сяяли зорі. Несправжні, витвори людської думки, а все ж зорі. Він любив їх — таємничих і жорстоких красунь, він віддав їм все своє життя, а вони, невдячні, поглинали і любов його, і навіть найдорожче…
— Розшифрували?
— Я просив Мунтяна поквапитися…
Цвіркуном застрекотів зумер. Станція “Місяць-2” просила дозволу передати зведення. Нашвидкуруч переключивши “Статотрон” на прийом, Серго над силу посміхнувся дівочому обличчю на екрані.
— Сеанс… Прийом.
Мабуть, його слова пролунали незвично сухо, він встиг помітити, як здивовано злетіли вгору брови на екрані й поспішив перейти на радіозв’язок. Він знав, що Ляна буде ображена, бо кожен сеанс, коли їх чергування збігалися, був не просто сеанс, а побачення. Поки “Статотрон” записував зведення, вони дивилися одне на одного усміхнені, душею усміхнені й мовчазні. Приватні розмови суворо заборонялися.
— Андрію Григоровичу, я…
Вони не помітили, як увійшов Мунтян.
— От і добре, Саню, ти, як завжди… як завжди, — тихо сказав Горбунов, пильно вдивляючись у долоню фізика. На долоні лежав холодний кристал. Там все-все… У такій крихті! Зараз він почує… А що, власне, він може почути? Хіба він не знає? Не знає лише причини, обставин, подробиць, а що таке імпульс в тисячу двісті мегаджин, він знає добре… І ці хлопці теж знають, і не лізуть в душу з співчуттям. Бо це ні до чого… А послухати він послухає, до єдиного слова.
— Я кажу, Саню. що ти, як завжди, швидко справився. Почнімо?
Поки Мунтян закладає кристал в непоказний рогатий диск, до якого з чиєїсь легкої руки прилипло ім’я “Оракул”, він слухає, як цокають хронометри. Секунда… секунда… секунда… секунда… Як швидко вони біжать! Занадто. Зрештою, людина сама поділила своє життя на роки и секунди, їй це конче було потрібно. А для чого?.. Спокійніше, Андрію, здається, у тебе плутаються думки… Ага, ось, нарешті, й куранти. Дивак Мунтян — куранти для великої аудиторії, а зараз навіщо вони?
— Люди!
Голос пролунав, як грім, рука Мунтяна потяглася, щоб притишити, і зупинилась на півдорозі. Вони одразу впізнали цей голос, хоч і не чули його ось уже стільки років.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ущелина синіх туманів», після закриття браузера.