Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Павєл Аристархович тремтячими руками одяг на носа пенсне і підійшов до мапи на стіні. Липовець, Липовець... Господи, та це за якихось п'ятдесят верст звідси. Либонь, це чийсь злий жарт, української армії не існує, вона ж розбита, а галіцийські частини перейшли під командування штабу вооружонних сіл юга Росії... Неіснуюча армія не може прорвати фронту. Це чийсь жарт. Основне — запобігти даремній паніці, зберегти лад. А насамперед потрібно прояснити ситуацію.

— Гаспадін капітан, ето, конєшно же, чья-то дурацкая шутка, но на всякій случай свяжитєсь со ставкой і нємедлєно доложитє мнє,— вже опанувавши себе, спокійно промовив Павєл Аристархович. Дійсно, це жарт, їх же не існує. По селах таки пострілюють бандити, але ж до міста вони не потикаються.

— Єсть,— козирнув Коваленко.

Павєл Аристархович виглянув у вікно. Там на швидких рисях промчала козача сотня. Куди ж так поспішають дончаки? Хто наказав? Ізмєна,— холодними дрижаками пробігло спиною це зміїне слово. Десь у сусідньому кабінеті сухо тріснув одиночний револьверний постріл, і запала якась тривожна тиша. Господи, що ж то діється? Невже капітан Коваленко застрелився?

Павєл Аристархович вийшов із кабінету, і його охопив жах. У присутствії вже нікого не було. Пустка, перекинуті стільці, на підлозі валялися якісь папери з гербовими печатками, обривки телеграфної стрічки... Жодної живої душі... Де ж Коваленко?

Павєл Аристархович врешті знайшов відповідь на це запитання — в одному з кабінетів, біля відчиненого порожнього сейфу, з кулею в чолі лежав мертвий казначей, і лише протяг ворушив кілька дрібних банкнот на підлозі.

Тікати, тікати... Він, як є, без пальта, вибіг на вулицю. Його чудової лакованої брички, запряженої парою сивих у яблуках огирів-орловців, і слід простиг.

— Коваленко, сволочь,— завив пораненим ведмедем градоначальник.

Та навпроти, під трактиром Шльоми Гембовича, стояв чийсь віз, запряжений старою сухореброю клячею. Павєл Аристархович по-злодійськи озирнувся. Наче нікого немає.

— Да пошлі ви все,— в серцях промовив він і, наче хвацький петербурзький лихач, ляснувши батогом, заволав: — Вьойо, зальотная!

— Та хай йому грець, трясця його матері, жеби тебе пранці побили, гироде окаянний, людоньки добрі, серед білого дня грабують, де ж та власть,— розпачливо кричав за спиною якийсь підпилий дядько, мабуть, власник реквізованого воза.

— Господі, какая же дікая страна Росія, как много повсємєсно варварства і азіатщіни,— міркував колишній градоначальник, періщачи батогом нещасну конячку, яка й так мчала щодуху...

Він гнав по степу тряського воза-драбинчака, і в тиші листопадової зоряної ночі йому постійно ввижався стукіт копит ворожої кавалерії. Він ніколи не бачив їх, вояків українського війська, та уявляв, як люті вусаті козарлюги в малинових жупанах та смушкових шапках, сповнені ірраціональною і чорною невдячною малоросійською ненавистю до всього прогресивного та руського, мчать за ним, представником денікінської влади, щоб будь-що виконати кривавий наказ жорстокого отамана і прохромити його, Павла Аристарховича, пікою чи розкраяти навпіл замашною домахою.

Врешті конячка впала на передні ноги, і ні батіг, ні вмовляння вже не могли змусити її звестися, вона лише зі співчуттям дивилася на нього сумними карими очима. І Павєл Аристархович, люто матюкнувшись, приречено почвалав пішки. Холодний пронизливий степовий вітер провівав наскрізь утлий віцмундир, од холоду зуб на зуб не потрапляв. Врешті на обрії він побачив вогники. До села він ледве добрів.

Павєл Аристархович, як колишній професор словесності, вихований на найкращій у світі російській літературі, вірив, що десь живуть такі щирі й набожні представники народу-богоносця, як толстовський Платон Каратаєв, однак був упевнений, що в Малоросії тепер набагато легше дістати кулю в чоло з обріза. Чорною мазепинською невдячністю платив малоросійський мужик своїм провідникам до прогресу і культури. Хоч, може, у цьому і є проста правда, у цій жертовності і полягає месіанська роль російської інтелігенції?..

Він знайшов добротну кам'яну хату біля церкви. Піп мусить допомогти хоча б із християнського милосердя.

Двері одчинив літній чоловік зі священицькою борідкою.

— Заради Бога святого, пустіть переночувати. Я заплачу,— Павєл Аристархович простяг гроші.

Господар скептично глянув на асигнації.

— Казначейскіє білети вооружонних сіл юга Росії? Та вам за них навіть молока напитися не продадуть, тут тепер беруть лише українські. Втім, ви ж просто замерзнете, ходіть до хати.

Тепло напалена грубка та склянка вогняного самогону почали повертати до життя колишнього градоначальника та потроху розв'язали язика.

— От скажіть, батюшка, ми ж нєсьом стабільность і благоденствіє. Звідки ж узялися ці українці? У них навіть немає літератури, а без літератури то ж нє язик, а нарєчіє, смєшной народний говор. України немає і ніколи не було. То фікція, вигадка.

Та враз Павєл Аристархович осікся. Трохи нижче образів на нього недобрим поглядом дивився зовсім