Читати книгу - "Іван Виговський"

варіанті ймовірним спадкоємцем булави Виговського, а потім Тетерю, а в другому – Ждановича, Лісницького, Джеджелія та Пушкаря, хоча запевняє, що козаки наполягали на обранні саме Юрія Хмельницького. Іноземні джерела вказують, що у середовищі козацької старшини склалося три угруповання, які бажали бачити гетьманом України Івана Виговського, Юрія Хмельницького та «генерал-лейтенанта Удовиченка», очевидно полковника Лісницького. Між цими угрупованнями ще за життя Богдана Хмельницького почалася боротьба. Одне джерело, щоправда вороже Виговському, зазначає, що він та Лісницький відмовилися слухати Б. Хмельницького, за що Богдан навіть наказав стратити Миргородського полковника (але не вчинив цього), а Виговського протримав цілу добу закутим у кайдани. Очевидно, не був далеким від істини і шведський посол Г. Веллінг, коли писав: «Виговський умисно затримує рішення справ, чекаючи смерті гетьмана, котра має статися ось-ось, щоб потім легше задовольнити своє честолюбство, задовольнити свої замисли».

Одразу ж по смерті Хмельницького, за даними деяких джерел, відбулася секретна нарада у Суботові за участі Виговського, Лісницького, Пушкаря, Гуляницького та «іркліївського полковника» (напевне, Матвія Папкевича). На нараді нібито прийняли рішення про те, що Виговський має бути гетьманом тимчасово (за деякими даними, на три роки), поки Юрій Хмельницький досягне повноліття. Кілька польських шляхтичів, яких випустив на волю по смерті Б. Хмельницького Виговський, принесли важливе повідомлення, згідно з яким «Хмельницький помер… після від’їзду луцького владики. В той же день з’їхалися до Києва до митрополита всі полковники, там тихо радилися з митрополитом кілька днів, а потім поїхали в Чигирин до Виговського, котрий, сподівалися, стане гетьманом». Можливо, що відбулася спочатку старшинська рада (в Чигирині, на гетьманському дворі), де гетьманом було обрано Виговського. Польський хроніст Веспасіян Коховський вважав, що це сталося «або за порадою (Богдана) Хмельницького, або зі своєї ласкавості (Виговський) давно у козаків здобув авторитет за життя Хмельницького, будучи у великій приязні у всіх козаків, бо їм щастило від його (Виговського) порад так, що Хмельницький перед смертю боявся, щоб Виговський не випередив його сина (Юрія Хмельницького) у цій зверхності».

Тепер перейдемо до позіції митрополита Діонісія Балабана. Він був щирим самостійником і до того ж прагнув не допустити підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові, що відверто суперечило б церковним канонам і мало негативні наслідки для Української держави. Отже не випадково симпатії митрополита були на боці Виговського, і його позиція у питанні про спадкоємця Богдана Хмельницького суттєво вплинула на козацьку раду. Певний час Виговський дійсно титулувався тільки як «чигиринський гетьман», про що свідчить знайдений нами його універсал від 8.09.1657 р., даний Лазару Барановичу, чернігівському архієпископу, але з кожним днем більшість козаків усвідомлювала ненормальність такого становища і воліла бачити Виговського повноправним правителем. Він, у свою чергу, відчув себе впевненіше і в продовження політики Богдана Хмельницького підписав 16 жовтня 1657 р. у Корсуні договір про військово-політичний союз України із Швецією, що зміцнило міжнародні позиції Української держави.

Того ж місяця була скликана генеральна козацька рада у Корсуні (21.10.1657 р.), яка обрала Виговського повноправним гетьманом. Щоправда, на цій раді не було представників Запорізької Січі, і це дало привід опозиції поставити під сумнів правомочність обрання Виговського гетьманом. Потім довелося скликати ще одну раду, що остаточно поставила крапки над і, але вся ця історія негативно вплинула на авторитет нового гетьмана, який мусив пожинати плоди невдалого вирішення Богданом Хмельницьким питання про спадкоємця. Щоправда, і сам Виговський не виявив досить такту у цій надзвичайно складній справі. Так, він викопав у Гадячі скарб Б. Хмельницького, «чим викликав до себе ще більшу ворожнечу Юрія Хмельницького». Цю ворожнечу амбітного Юрія вдало використали вороги Виговського, поставивши його в потрібний момент ватажком опозиції. І все ж слід визнати, що по смерті Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було. На чолі Української держави мав стати досвідчений політик і адміністратор, мудрий дипломат, людина хоробра та не позбавлена таланту полководця. До того ж Виговський вже фактично керував державою на момент формального свого обрання.

Виговський став гетьманом у той час, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось на очах. Внаслідок невдач влітку 1657 р. розпадалася коаліція проти Речі Посполитої (трансільванський князь зазнав тяжкої поразки від польсько-татарських військ під Меджибожем і змушений був просити миру, Бранденбург добився задоволення своїх вимог і під впливом меджибізької поразки Трансільванії схилився до замирення з Річчю Посполитою, Швеція мусила воювати вже не тільки проти Речі Посполитої, але й проти Московської держави і Данії, тому реальна допомога її Україні значно зменшилася). Річ Посполита і Кримське ханство готувалися до реваншу за поразки минулих літ. До того ж російський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які повіз до Чигирина царський посол по смерті Богдана Хмельницького.

Царські воєводи розглядали Україну й Білорусь як провінції Московської держави, що видно, наприклад, із скарги Івана Нечая царю Олексію Михайловичу (лист від 22.08.1657 р., писаний з Чаус, збережений в російському перекладі). Він писав, що царські воєводи «обиды чинят, из домов насильством выгоняют, податей от иных как от крестьян хотят, к тому ж хохлы режут и кнутами бьют, грабят». Особливо нарікав Нечай на В. Шереметєва, який дозволив чинити напади на козацькі володіння, грабувати їх, чинити насильства. Посилилися небезпідставні чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорізького. На внутрішню ситуацію в країні накладали свій тяжкий відбиток кривава війна, посилення позицій української феодальної верхівки, що особливо гостро сприймалося селянством та рядовим козацтвом. Старшина, особливо з 1654 р., бажала зайняти в Гетьманщині місце шляхти, низи у свою чергу прагнули не допустити цього. Так, Павло Тетеря під час свого посольства до Москви у серпні 1657 р. просив царя надати йому та Виговським володіння у Білорусі. Коли у відповідь було сказано, що ви й так володієте значними маєтностями, Тетеря мусив визнати, що вони «тем ничем не владеют, опасаясь от Войска Запорожского». В ході цієї боротьбі за вузькостанові інтереси поступово випускалася з поля зору необхідність берегти як зіницю ока головну цінність, здобуту народом у тяжкій борні, незалежну Українську державу.

Зростання класових суперечностей призводило до подальшої дестабілізації, що, в свою чергу, знову вело до загострення суперечностей. В українському суспільстві суперечності посилилися і в середині окремих класів та соціальних груп. Запорізька Січ з опозиційної сили до магнатсько-шляхетської Речі Посполитої, а в подальшому і Росії,