Читати книгу - "Німа"

її? Вона теж почала потай пити, коли чоловік на роботі. А ще ж вона збиралася кинути курити. А тепер замість однієї пачки на день вона викурює дві! І весь час якось гірко посміхається. Думаєш, її чоловік цього не помічає? Вона, звісно, намагається приховати від нього цей дурний стан, але ж і він не повний ідіот…

На кухні стоїть туман, за яким майже не видно пастиря. Цигарковий дим поволі пливе до витяжки.

— І з собою коїш бозна-що. Зазирни хоч раз у дзеркало. Знаєш, що бачу я? Кислиці впереміш із чорними тінями довкола очей, запалене від алкоголю обличчя, брудне волосся й химерну майку, що смердить цигарками й жиром…

Вона намагається видихнути дим кільцями, але в неї не виходить. Тася завжди хотіла навчитися пихкати кільцями.

— Ти завжди стежила за своїм зовнішнім виглядом! Що з тобою діється?!

Він нервово хапає цигарку з пачки, що лежить на столі, і запалює. Спохмурнів. У відповідь байдужа мовчанка.

— Сніг пішов… — Тасіта повертається обличчям до вікна. Вона сидить на підвіконні. Хлопець підходить до неї й обіймає за плечі. Дивиться на сніг разом з нею.

— Гарно?

Тася мовчки гасить цигарку.

— Значить, весна не скоро. Не люблю зиму. — Спускає ноги долу й обіймає його. — Усе зі мною добре. Я обов’язково сяду за полотна. І питиму менше. Але дай мені час. Просто муза — падлюка, не приходить тоді, коли заманулося митцю.

Стоять мовчки. Друг мало не плаче. Тасіта для нього більше ніж друг. Вона нічого не вимагала. Ніколи не просила про допомогу й дзвонила тільки тоді, коли справді хотіла його бачити. Вона йому не брехала, так як це робили його родичі, корисливі друзі та химерна коханка. Тася допомагала йому як могла. Інколи ображала його, але частіше її слова стимулювали, підштовхували до дій. Він цінував її любов до правди. Поруч із нею йому дихалося легше, незважаючи на димову завісу в квартирі.

— Не турбуйся про мене, Сашку. Ти ж знаєш, я не переходжу меж. Принаймні стараюся не зруйнувати себе дощенту.

— Але я хвилююся…

Тасіта відсторонюється від нього. Злазить з підвіконня, потягується й широко посміхається.

— Часом я можу бути слабкою. Настільки безпорадною, що здається — все. От він — мій кінець. Такою кволою, що мене не впізнають усі, хто знав раніше. Але, знай, я неймовірно сильна. Ти ж пам’ятаєш мене колишню, пам’ятаєш, як я допомагала іншим відчути розкутість, як перевертала чужі світи. Ти маєш берегти серед споминів той час, коли я творила, забувши про їжу, друзів, коханців. Але ж так не може тривати повсякчас. Не можливо так жити безперервно. Бути вільним і щасливим — це теж тягар. Інколи тяжчий і страшніший за вірнопідданство.

Тасіта часто говорила мені про потребу виплескувати негатив. Якщо людина весь час заряджена позитивом, то вона або вживає наркотики, або носить маску. І тоді якоїсь миті щонайпозитивніша особа здатна встругнути щось таке, чого не очікують навіть від того, хто кожного дня погрожує самогубством. Зовні щаслива особа просто йде й купує мотузку. Або чиргикає лезом по руці. Зраджує дружину чи чоловіка. А серійні вбивці? Удень вони всі видавалися легковірними дурниками.

— Я більше вірю покидьку, який дає мені ляпаса, ніж другу, який солодко посміхається й переконує, що все буде добре, — говорить мені піддослідна.

— Наша проблема в наших страхах. Ми стільки всього боїмося. Здається, нашим предкам було набагато легше! Серед їхніх страхів були тільки смерть, голод і холод. Ми ж боїмося невчасно подати документи, обрати непідхожі шпалери, сахаємося таргана, який повзе по стінці, страшимося батьків, через те що куримо цигарки. Ми перестали розуміти одне одного, підозрюючи кожного в зраді, брехні, корисливості. І найсумніше те, що цей страх не безпідставний.

— У мені живе стільки особистостей, що я боюся з часом забути, хто з них я, яка я справжня. Вони брешуть і водночас терпіти не можуть брехню. Вони вірять у свою вищість над іншими й рівночасно втоптують себе в бруд. Вони висловлюються стосовно чогось і одразу ж заперечують собі.

— Що є правда? Що брехня? Сумніви наразі торкаються кожного слова й думки. Я цитую відомих людей і бачу хибність їхніх думок. Змінюю цитату, повертаючись до джерел. І відзначаю, що початкова думка була ідеальною.

— Павло Загребельний писав, що митець має величезну силу. Тому він мусить бути самою правдою, будучи послідовником літописців, і повідомляти тільки справдешнє. Але ж, з іншого боку, історію пишуть переможці? То де правда? Та й що вона таке?

— Взяти, наприклад, горілку. Якщо провести опитування серед людей, кожен скаже, що зелений змій — це зло. Пити погано. Але ввечері пройдіть-но вулицею — на кожному кроці побачите щасливих хмільних гуляк. Невже всі вони сприймали горілку як зло, коли пили? Чому ж під час опитування матимемо таку відповідь? Тому що тверезе життя — це неписана норма суспільства. Тому більшість людей кориться цьому правилу й відповідає на поставлене запитання так, як цього вимагає соціум.

— Що є правда? Що брехня?

— Коли одна з моїх особистостей вигадує якусь кумедну історію, усі мої множинні іпостасі починають у неї вірити. Коли ж мене звинувачують у брехні, тільки частина мене відчуває себе винною. А інші частини щиро дивуються. У моїй уяві ця історія відбулася насправді. Я фактично пережила її. Я