Читати книгу - "Червоні хащі"

Жіноча тим часом засюсюкала, звертаючись до маленького хлопчика, котрий увійшов останнім. «Міша, сідай до діда ближче», — вказала йому на вільне місце невістка, та дитину вже закрутили до себе наші жінки, хором розпитуючи, скільки ж йому рочків і чи ходить він до дитячого садочка.

Матвіївна принесла перші тарілки: хліб, шуба, квашена капуста, солоні огірки з помідорами. Матвіївні допомагали Зінаїда та Новіченкова. Лікарці, вочевидь, кортіло якнайшвидше похмелитися, тому вона поставила закуски на перше вільне місце і попрямувала до Йосипа, який уже скрутив голову найближчій пляшці й збирав біля себе поки ще порожні скляночки.

Лікарка вхопила першу з наповнених, підчепила на столі горбушку, мазнула гірчицею, прокричала: «Здоров’я молодим!» — і випила, не дочекавшись громади. Мене аж затіпало від цього видовища, та решта не звернула на це уваги. Старенький розливав, гучно розповідаючи, як колись на півночі випадково запив горілку спиртом і мало не помер.

— Многая лєта! — закричав Петрович, отримавши склянку і не помічаючи, що до неї вже прикипів горбун та так і застиг із простягнутою рукою. Йосип зреагував миттєво:

— Петровіч, ти попутал, петєля. Многую лєту на дєнь рожденія орут, а тута горьку надо.

— Точно, — підтримав сусіда Журба, встав зі свого крісла і гучно заволав на цілу їдальню: — Горько молодим!

Усі попідривалися з місць і почали хором кричати: «Пий до дна! Пий до дна! Пий до дна!» — а опісля рахувати, скільки секунд цілуватимуться молодята.

Йосип терміново налив по другій, Новіченкова і тут наспіла однією з перших. Тост підняв Славентіїв син, щось казав про нове щастя і про те, що ніколи не пізно, бажав здоров’я, а насамкінець вдало пожартував, що тепер чекає на братика. Тут уже здійнявся такий регіт, що новорічні гірлянди загойдались, а Журба від сміху відкотився у своєму кріслі від столу на цілий метр.

— Ну шо? — спитав син Славентія і подивився в наш бік.

— Вас понял, — відреагував Йосип і потягнувся було за наступною пляшкою, але той підняв угору долоні:

— Нє, я нє про ето. Давайтє, мужикі, помогітє мнє с мясом: надо ж пожаріть єго.

Охочих виявилося багато, проте Йосип одразу взяв ініціативу на себе, рішуче відсік сторонніх і сказав, що допомогу можна довірити лише другій палаті, й то не цілій, після чого здивував мене, взявши за руку і потягнувши від столу. Навіть Журба вирішив іти з нами на вулицю й підвівся з крісла, демонструючи власну спроможність.

«Алілуя», — зреагував на це син, прихопив із пакета пляшку й пішов надвір, а ми — за ним. Я вперше цього року опинився на свіжому повітрі. У голові закружляло, — наче я пив разом з усіма. Навалило снігу, який перетворив маленький двір на казковий різдвяний пейзаж у стилі екранізацій Гоголя.

Біля дверей стояв великий чорний джип. Його господар витягнув із багажника мішок із вугіллям, каструлю з м’ясом, мангал і розмістив це трохи збоку, біля колишньої дитячої гойдалки. З-за кущів тихенько вийшов невеличкий песик — біленький, із темними плямами, — потягнувся і почав метляти хвостиком.

— О, Бродяга! — зрадів йому Йосип. — Дє тя черті носят? Чуть мясо нє про ето самоє!

Пес підійшов до нього і почав ластитися, скиглячи.

— Це наш партизан, — сказав Журба, втискаючи своє велике тіло в дитячу гойдалку. Та натужно заскрипіла, проте втрималась: — От нянєк ховаєтся: тут ето запрєщаєтся.

Славентіїв син насипав до мангалу вугілля, полив його якоюсь рідиною, витер руки і сказав:

— Ну, с Бродягой познакомілісь. Давайтє дальше. Я Георгій.

Ми по черзі привіталися з ним за руку: «Богдан Васильович», «Григорій Іванович», Йосип назвався Д’Артаньяном, після чого Георгій запалив вугілля і спитав:

— Шо мой батя? В авторітєтє тут?

— Славентій-то? В большом! — натхненно озвався Йосип, поблискуючи очима на пляшку горілки, що стояла на відчиненому багажнику. Георгій правильно розшифрував цей натяк, надибав десь у багажнику розкладну склянку, хлюпнув туди горілки і подав Йосипові.

Той прийняв її одним великим ковтком, повернув склянку, сів навкарачки біля гойдалки, закурив і продовжив вихваляти Славентія:

— Батя твой тут чистим генєралом рассєкаєт, на положенії. Скажи, судья? — обернувся він по допомогу до Журби, але той тільки відмахнувся:

— Не слухайте цього дурня: не суддя я. Так, був народним засідателем, але цей Старенький все неправильно розуміє.

— Засідатєль — ето почотно, — промовив Геннадій, налив собі, постояв трішки, характерно відставивши мізинця, промовив: — Ну, буря мглою і тудою, — та й випив.

Журба тим часом ніяк не заспокоювався:

— А ви, я бачу по номерах, із контори? — запитав він у чоловіка, і ми всі одночасно подивилися на номери машини. «00007 МА», з нашим двадцять четвертим регіоном.

Георгій хмикнув:

— Всьо-то ви знаєтє. Да, я с ОБНОНа, по області.

— По борьбе с наркотікамі, — переклав мені тихенько Йосип, чухаючи спину собаці.

— О! — зрадів Журба. — А дозвольте тоді питання. Давно мене цікавить одне діло…

— Смотря, на скоко лєт ето дєло… — пожартував Георгій, нанизуючи м’ясо на шампури.

Журба заскрипів гойдалкою, роздивився на всі боки і тихенько почав:

— Я, між нами, хотів би трошки… собі… власне, тільки собі чогось подібного роздобути…

Славентіїв син уважно подивися на нього й після невеличкої паузи відповів, продовжуючи посміхатися:

— Шо, напослєдок попробовать, шо оно такоє і с чем єго єдят?