read-books.club » Сучасна проза » Дзеркальце, моє дзеркальце 📚 - Українською

Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

223
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дзеркальце, моє дзеркальце" автора Кара Делевінь. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 78
Перейти на сторінку:
у такі компанії, і це їх не надто змінює, а в декого, як-от у Аарона, щось перемикається в голові.

Вони так глибоко занурюються в це, що вже не здатні побачити світ таким, яким він був до того. Вони зламані. Він почав падати на дно й певний час тягнув за собою Лео.

Та версія Лео – той Лео, з яким ми почали грати рік тому, був злий і похмурий. Люди бояться його – так мені принаймні здавалося. Він постійно йшов по краю прірви: банди, до яких мав стосунок Аарон, наркотики, якими він торгував, невеличкі послуги, які він час від часу виконував за готівку. Те, що знав Лео, могло всмоктати тебе так швидко й так глибоко, що ти не помічав, що тонеш, аж поки не ставало запізно. Те, що Аарон зник із його життя, було найкращим, що сталося з Лео. Уперше в житті він отримав можливість розібратися, ким він був без навіювань старшого брата. Якби Аарон був поряд, Лео ніколи б не залишився в «Дзеркальці, моєму дзеркальці» і не грав би на повітряній гітарі, стоячи на дитячій гірці в парку. Аж ніяк.

Аарон виходить, і це означає, що він знову буде за головного. Чи принаймні намагатиметься.

– То… що сказала твоя мама?

Мені на думку спала єдина фраза, і та якась дурна.

– Вона сказала, що не хоче, щоб він жив із нами, але він її син. Сказала, щоб я не мав із ним жодних справ, щоб не дозволяв йому впливати на моє навчання, як це було колись. Сказала, щоб я не дав затягти себе в халепу, ніби він весь такий поганий, а я просто янгол.

– То ти нормально до цього поставився? – Я намагаюся не дивитися на нього.

– Так, він мій брат, тож усе гаразд, – каже Лео, але частка секунди, на яку він замислюється над відповіддю, змушує мене сумніватися.

– Агов! – на всіх парах до нас підлітає Роуз у сонцезахисних окулярах і зі скуйовдженим волоссям.

– Бодун після татового віскі? – питаю я.

– Я не винна, що в мене дорослі смаки, – усміхається вона. – Мені було потрібно. Розумієш, я досі не можу повірити. Коли Ней зникла, я ще могла вмовляти себе, що з нею все гаразд. Але тепер… повний триндець.

– Я всю ніч думав про Ней, – каже Лео. – Не могла вона сама таке з собою зробити, щось тут не те, правда ж? Пам’ятаєте кінець останньої чверті? Вона змінилася, припинила фарбуватися і вдягатися як анімешниця, і все таке інше. Вона начебто… світилася. За день до того, як зникнути, вона ще світилася, так? Мені ж не здається, правда?

– Ні, так і було, – погоджуюсь я. – Наприкінці минулого року вона була постійно на підриві, весь час писала дуже хороші пісні, більше, ніж ми встигали записувати. Не було нічого, нічого, взагалі нічого такого, щоб вона захотіла… ну, ви розумієте.

– Тож, – каже Роуз, – виходить, що, коли вона зникла, з нею сталося щось збіса погане. Тільки таке пояснення підходить, так? Щось настільки страшне, з чим вона не могла жити.

Ми всі зупинилися, навіть не помітивши цього, намагаючись уявити, що це могло бути.

– Привіт! – голос такий схожий на Наомі, що ми всі підстрибуємо. Це – Ашира. Друзі Лео йдуть далі.

Ми перезираємося: вона чула, про що ми говорили?

– Привіт, Аш. – Роуз ніяково посміхається. Стиснула губи й не знає, що сказати.

– Слухайте, це трохи дивно, та Джекі подумала, що ви, народ, захочете прийти до нас сьогодні після лікарні. Повечеряти, може. У лікарні вона ніяк не може допомогти, тож намагається відволікатися.

Якимсь дивом Аш нашкрібає сил на тінь посмішки наприкінці речення. Здається, вона коштує їй чималих зусиль.

– Думаю, це невдала ідея, але в цьому вся Джекі, їй здається, що смачною їжею можна владнати будь-що. І думаю, у вашій присутності їй буде краще. Ну ніби здається, що все знову буде гаразд, розумієте?

– Звісно, – кажу я трохи непевне, спершу глянувши на Лео, а потім – на Роуз, які кивнули на знак згоди.

– Я знаю, що буде ніяково… і взагалі до біса жахливо, – зітхає вона, опустивши очі, і підборіддя в неї тремтить. – Джекі каже, що в будинку надто тихо. А в мене немає друзів, яких можна запросити на обід. Чи взагалі друзів. Ніхто не знає, що мені сказати.

– Чорт, пробач, Аш. – Роуз простягає до неї руку, але віднімає її, так і не доторкнувшись. Аш завжди справляє враження людини, яка не хоче, щоб її торкалися.

– Це не твоя провина. – Ашира знизує плечима, підводячи очі й зустрічаючись зі мною поглядом, і мені здається, що вона хоче сказати щось іще, але тільки мені. – Я й до того не дуже вміла спілкуватися з людьми.

– Ми були повелися як свині, – хитає головою Лео. – Ми мусили підтримати тебе. Не знаю навіть, ми трохи розгубилися.

– Ну, концерт, який ви влаштовуєте… в сенсі, це добре. Маєте на що перемкнути увагу. – Аш вичавлює посмішку. – А я намагаюся впоратися з цим по-своєму. Тож Джекі буде рада побачити вас і нагодувати донесхочу. Якщо витримаєте.

– Звісно, – кажу я. – Я сумую за стравами Джекі.

– Ти як? – Роуз нарешті перетинає невидиму лінію навколо Аш і бере її за руку так, як вміє тільки вона, – ламаючи кордони й не лякаючись того, що чекає там на неї.

– Все гаразд. – Аш обережно забирає руку. – Тато вчора всю ніч просидів біля неї, повернувся вранці, стан у неї стабільний, тож… Побачимося вже в лікарні, мабуть.

Ми втрьох спостерігаємо за тим, як Аш іде геть, схиливши голову набік, і волосся розвівається за нею зі швидкістю, з якою її жене вперед потреба знайти місце, де можна поплакати на самоті.

– Мені ніколи не спадало на думку сходити до них, – каже Роуз, коли продзвенів шкільний дзвоник і ми зрозуміли, що на подвір’ї лишилися тільки ми. – Чи спитати, як справи в Аш.

– Нікому з нас це не спадало на думку. – Лео кладе руку їй на плече, вона повертається до нього, на кілька секунд притуляючись чолом до його підборіддя. Він цілує її в маківку й відпускає так, ніби нічого й не сталося, і в якомусь розумінні так воно і є, проте мені, щоб дотягнутися до голови Роуз, треба підрости сантиметрів на тридцять, і

1 ... 12 13 14 ... 78
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дзеркальце, моє дзеркальце», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дзеркальце, моє дзеркальце"