Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

услід погордливо неслися білі табуни осінніх ситих коней. Господи, як мені було в цю мить хороше! Забув я, до фрасової каріки, за свій екзамен, за мавп’ячий родовід комуністичних вождів, про своє осляче походження, про панів Фийсу, Годю і всяку іншу мару. Я насолоджувався світом, який мені дарував Всевишній… І наче підсвідомо передчував, що і велике літо, і пахнячі до неба кукурудзи, і нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи, і ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка, і викохані, як пані-генеральші, капусти, і літаючий у небесиськах Мукачівський замок, і білі табуни осінніх хмар-коней — все це теж даровано Господом, але тільки і тільки в дитинстві…

В цю мить від школи почувся спів діда Міша:

Коби не Маруся, Я би не женився, Бо Маруся — файна дівка — Сподобила ми'ся…

За дідовим обережно полізли голоси баби Фіскарошки, далі пана Фийси і нарешті — пана Годі.

— Все! Кіна не буде! Наполійонам — капут! — мовив зраділо сам до себе і побіг кудись у шкоду…

… Увечері, повернувшись із мандрів, я спостерігав у нашому саду таку потішну картину. Баба із дідом, притоптуючи, припліскуючи, вигинаючись, танцювали поміж грушами якийсь дуже модерний танець. А пан Фийса І пан Годя лежали, як снопи, над потоком, що біг через наш сад. Голос води, мабуть, надокучив пану Годі. Натужившись, він порачкував до самої води і довго-довго зачудовано вдивлявся у потік.

— Іштван, ану ж лиш подивися, що там такоє світлоє унизу? — попросив, заплітаючи язиком, інспектор.

Пан учитель, тяжко крехчучи, перекинувся із горілиць і доповз до краю канави.

Унизу, у теплій вечоровій воді, цірилось від щастя циганське сонце — повний місяць.

— Та… та… та… то там, унизу, пане інспекторе, місяць, — сповістив пан Фийса.

— Но, до фени, усьо розумію, але як ми умудрилися забратися так високо у небо, що й сам місяць уже під нами — осього, дорогий цімборе, не розумію, — прорік по-філософськи Годя.

— Пане інспекторе, то щи всьо фоштерська лупина! — гаркнув пан Фийса. — От ви увидите, што ми скоро під твердим керувництвом родної партії і советського уряду не лем на місяць, а щи й на самоє сонце уліземо, — підняв руку уверху пан Фийса й почав комусь невідомому грозити…

Не приймайте, небеса, пусті людські словеса

— Така’м, небожику, нездала, як цісарські будюгови[19]… Лем ня завадити на ворота, аби’м чилядь і ворони страшила, — крехче, беручись за скроні, баба Фіскарошка. — А в голові, наче покійника відспівують…

— Так, так, моя солодинька! Я то вже давно примітив, коли чоловік ізрана не прийме на душу сто грамів, день пропав і здоровля пішло цапові під хвіст, — каже ні з того, ні з сього дід Соломон, протираючи біля печі від дрімоти очі.

Баба Фіскарошка нищівним поглядом змірює його і, простягнувши руку у потаємний куток за шафу, мовила:

— Ти, неборе, Мішу, маєш дуже немитий писок і такий антихрист, як, най будуть здорові, пан Фийса: доки не дала їм поїсти, то говорили, що сім разів молилися за моє здоровлічко. А як дала їм поїсти, то навіть дякую забули сказати.

Баба виймає зі схрону пляшку, наливає сто грамів і, видихнувши із себе повітря, випиває. Далі сідає на ослінчик біля діда, схрещує скорботно руки і мовчки зорить у вікно. Минає кілька хвилин і Фіскарошка міниться: в очах спалахують веселі іскорки, лице червоніє, як парадичка,[20] і вуста осяває блаженна усмішка.

— Йой, так ми файно, як би у серці ружа розцвіла, — погладила себе масно баба по грудях.

— Дала би’сь і мені сто грамів, то би нам, Марько, обом уже аж цілий сад розцвів, — каже безвинно дідо.

Фіскарошка скрутила миттю дулю і сунула дідові під ніс.

Такі смачні дулі, які пекла ближнім баба, я ніколи в житті не бачив — це було неперевершене мистецтво, талант усіх часів і народів. Фіскарошчині дулі — в залежності від того, кому їх дарує — мали форму то зозульки, то голуба, то ворони, то яструба… А в залежності від настрою — набирали навіть подобу людського обличчя. Коли баба крутила пальці із любов’ю, звісна річ, дуля одразу мала обличчя то пана Фийси, то тітки Маргарити, а то, бувало, навіть і моє, найся не приказує. Проте, коли Фіскарошка займалась вогнем праведного гніву, — дуля одразу злітала хижаком і одночасно ставала викапаним дідом Наполійоном.

Так