Читати книгу - "Яр"

«На північ, на північ», — думав Максим. Далі й далі від України, у приволзькі степи. У дальшій подорожі не було сенсу. Мав би, дочекавшись ночі, стрибнути з вагона й покотитися в таємничу пітьму, але Максим вагався. Може їх знову завернуть на південь або на захід? Та й що він робитиме, скотившись із насипа в дикий степ? А якщо не дикий, якщо там люди? З чим він прийде до тих людей? А тут принаймні поки що його не чіпають і навіть годують...

Максим вирішив перечекати ще одну ніч.

До самого ранку я так і не зміг заснути. Поїзд кілька разів зупинявся, сіпався й навіть задкував, небо нахмарилось, і я вже не був певен, чи не повернули ми знову на південь, у Донецькі степи. Та коли почало розвиднятися, до мого вагона заглянув Нестор і розвіяв мої сподівання.

— Он Волга з правої од нас руки! — кивнув він на глуху стіну вагона, де між двома тигровими клітками горопудився мій барліг. — А той он состав іде порожняком до Донбасу... — Нестор спробував заглянути мені в очі, але в проміжку широко розчинених дверей було ще надто темно. Це намагання дуже здивувало, та Несторові очі теж ховались у темряві.

На сусідній колії стояли порожні вугільні платформи, я дивився на них і силкувався збагнути, що мав на увазі Нестор. За роки в колимських концтаборах я звик більше покладатись на інтуїцію, ніж на людські слова. Нестор явно силкувався в чомусь мене переконати.

— Мені краще їхати отим порожняком назад? — кивнув я очима туди, звідки ми їхали.

Нестор мовчки схилив голову.

— Чому? Ти ж обіцяв довезти мене до Москви? — Я мусив пересвідчитися.

Відчувши мою тупість, він підсунувся й шепнув мені ледь чутно:

— Колька вчора казав, шо ми можемо із-за тебе... — Я й досі непорозуміло дивився, і Нестор аж засичав: — Тікай, дурню Божий!..

Я хотів був негайно скористатися з його поради, та він застеріг: мовляв, посидь, я гляну, чи не прокинувся Колька.

Він пішов уперед, до третього від мене вагона, де звичайно їхав наш товариш Колька, заглянув у прочинені двері й махнув мені рукою. Я лише схопив свою кухвайку, пірнув попід найближчою платформою сусіднього состава, який тут-таки почав рушати, пройшов трохи пішки, а коли поїзд почав набирати швидкість, узявся за борт і просто вскочив у порожню платформу. На її днищі та бортах було мало не в палець вугільної куряви, я виглянув, але ми ще не встигли проминути останніх вагонів мого колишнього поїзда. Мені навіть здалося, що звіролов Колька розігнався між коліями й намагається вчепитися в одну з порожніх вугільних платформ. То була явна галюцинація, і все-таки я ліг на дно своєї платформи й натяг кухвайку на саму голову, рятуючись від їдкої вугільної куряви, яка вільно гуляла між невисокими залізними бортами. Певно, состав розвантажився десь недалеко, бо вітер ще не встиг повимітати платформи.

Коли зійшло сонце, платформа почала швидко розпікатись, але я не міг навіть зняти кухвайку з голови, бо вугільна пилюка виїдала очі. Мені було погано й прикро, я лежав і думав про земляка, із яким так несподівано звела була мене доля, а тепер знову розвела. Я вже давно відвик нарікати на знайомих і незнайомих, за роки каторги навчився покладатися тільки на себе, але гидко було думати про людину, якій не зробив нічого поганого, натомість мовби зазнав од неї зради. Та згодом, під перестукування коліс на стиках рейок, я заспокоївся й почав вірити в те, що Нестор мене не зрадив, у його очах, так мені здавалося в півмороці світанку, було співчуття й жаль, якого я не розумів; можливо, у цій не пещеній життям людині озвався голос рідної крови. Тепер я вже був майже певен, що Нестор мене врятував од підступу й підлости іншого.

Поїзд їхав на південь, у цьому вже не було жодного сумніву, отже, кожна мить наближала мене до давно не баченої України. Коли назустріч прогуркотів состав, я остережливо підвів голову. Пилюка чаїлася вже тільки по затишних куточках і не виїдала очей. Повз мене мигтіли окаті вагони пасажирського поїзда, але навіть попри таку швидкість я встигав розгледіти у вікнах людські обличчя, а на дахах деяких вагонів побачив людей, які лежали або сиділи, один навіть щось пив із темної пляшки, задерши її до самого неба. Утікаючи, я не прихопив із собою ні їжі, ні води. Мені вже давно хотілося їсти, а тепер, коли побачив того чоловіка з пляшкою, прокинулася й нестерпна спрага.

Якби поїзд рухався без великих зупинок, я б до вечора був уже принаймні на території України, але зупинки почастішали, а незабаром нас і взагалі поставили на запасній колії невідомої мені станції.

Будинок вокзалу, облуплена одноповерхова споруда, був далеко попереду, назви я не бачив, та й не наважувався виглядати з-за борту платформи. Коли на розпеченому залізному днищі стало нестерпно лежати і я, знесилений спрагою, вже хотів був стрибнути на землю, почулися кроки. Хтось рипів чобітьми по насипу й зрідка постукував молоточком, певно, перевіряв справність коліс. Я не мав конкретного плану, що робити далі, але вже не міг лежати в розжареній платформі, і коли кроки затихли, обережно вистромив голову. Той, що досі стукав молоточком, тепер стояв і дивився на мене. Здавалось, він вагається, іти йому чи не йти в мій бік. Я не мав права вагатись, між нами було п'ять або шість платформ, я міг стрибнути на другий бік і сховатися, хоч довелося б утікати в бік вокзалу. Я справді шарпнувся до протилежного боку платформи, та в цей час мій поїзд ляскнув усіма буферами, а повз мене, у тому самому напрямку, у якому я їхав досі, на повній швидкості загуркотів якийсь поїзд.

Я стрибнув додолу й побіг між двома потягами в бік вокзалу, до «свого» паровоза,