Читати книгу - "На скрижалях історії"

Жінки мозоляться на полях, чоловіки в більшості на греблі. Місце для неї облюбували колись ще сини полковниці Олени Стааль, що знаходилися на військовій службі й володіли маєтками сіл Вербівки й Лебедівки. Вони й спорудили невеликий став, розвели в ньому рибу.

Довго він перебував у запустінні, заріс очеретом. Знайшли притулок у його заростях лебеді. Тут тепер Давидов і закінчує свою греблю, поглибив й укріпив стіни спуску води.

Греблю довершили, пофарбували смолою всі дерев'яні місця, і від того часу їй приліпилася назва Чорна гребля. Вода трохи вище вже утворила став, який розлився до новозбудованого місточка через річку по дорозі на Кам'янку. Селяни з вулиці Слобода, городи яких доходять до ставка, радіють: буде вода, буде й риба. Так радів і коваль Харченко.

Нижче греблі, де спадає вода з заставок, утворилось озеро, схоже на макітру з вибитим боком. Вода з неї витікає й тече далі річкою. Озеро обросло навколо розложистими вербами, але середина чиста.

Тут улітку, крім іншої дичини, живе кілька пар лебедів. Селяни називають цю круглу глибоку впадину — макітретом. Озеро приваблює зір своєю природною красою, тиха вода його вкрита лататтям. Щоб утримати воду в ставку, насипали дамбу. По ній утворили проїзд на греблю.

Над макітретом на високій рівнині громадяться дві козацькі могили. У одній, що височить проти озера й греблі, викопали нору, зробили двері, а поряд віконце. Це для охоронника. Звідси він зможе оглядати греблю, став й озеро. А будуть селяни ловити рибу — стріляти без попередження. Поклали йому на утримання карбованець грошима й провіант. Старий солдат Страхайло, ветеран японської війни, і цьому радий безмежно, бо безрідний.

Тут же, з боку нори, злагодили табір: обцаркували десятину рівної площі землі, усередині встановили три ряди ясел. Сюди приганяють годувати волів і коней під час оранки, сівби, узагалі коли обробляють панські ниви в цій стороні. Заздалегідь конюхи чи воловики привозять корми для худоби, тут часто й ночують.

У норі звели лежанку, проробили димохід, при необхідності можна розтопляти в ній й дещо зварити. По розпорядженню пана економа зладили невеликі нари чоловік на чотири. Навколо цієї землянки-нори стоять вози, плуги й інший сільськогосподарський реманент.

Тепер тут стало людно, особливо в обідню пору, сюди сходяться строковики-полтавчани. Артільщик із помічницею головного кухаря привозять обід: гарячий борщ у дерев'яній діжечці, закупореній м'якишем житнього хліба, і пшоняну кашу.

У перші дні насипали борщ у довбані корита-вагани, але люди не зохотилися з них їсти, мовляв, ми ж не свині! Стали користуватися мисками. Харчується з поденщиками й охоронник Страхайло.

Уже й пізня осінь, але снігу ще немає, на річці спинається тоненька крижка, а мамині коноплі в ній замокають, щоб відмочилася кірка на їх стеблах. Човном батько під'їжджає до конопель і вилами викидає на берег, а мама вимиває їх у воді й розстеляє сушитися на лужку. За ці осінні сонячні дні вона встигла наробити їх вдосталь. Вистачить напрясти полотна для всієї сім'ї, буде заняття на зиму.

Довгими зимовими вечорами мама сидить за прядкою, батько плете ятір, старша сестра Марія научає меншу Горпину вишивати якусь немудру мережку на клапті тонкого полотна. На столі стоїть гасниця, від неї видко всім. Під монотонний хуркіт веретена дітки слухають казки.

А скільки тих казок знає їхня мама, щовечора — нова. Вона переповідає ще й страшні бувальщини про наскоки кримських татар в Україну, про те, як полонили українців ті дикі орди, забираючи людей на продаж у чужі далекі краї. Як убивали на місці старих-немічних, масово спалювали села й лани, забирали людське майно й худобу. З вуст у вуста, з роду в рід, з покоління в покоління передаються ті страшні перекази. Те, що мама перечувала від своєї мами, а потім і мачухи, вона теж саме переказує вже своїм дітям.

Укладаючись спати на печі, вони слухають мамині казки й оповіді. Спить уже давно найменший Павлусь. Закінчилася казка. А Іванові ще крізь сон учувається пісня про козаків і татар, яку тихенько співає мама, а сестри підспівують. Не сплять брати, а він учуває крізь сон слова тихої народної пісні й степом плутає за козаками, хоч і дуже боїться татар. Бо ті уявляються схожими на мурашок, страшенно прудкими, чорними й дуже кусючими.

Козаченьки такі ж червоні й такі згуртовані, схожі на кузочок, що пізньої осені з'являються цілими червоними латками на освітлених сонцем тинах, на дошках огорожі; дітлахи називають їх козачками. І скільки мама виспівувала тих пісень! І над колискою, і за прядкою, і пораючи город...

А весна шумить і буяє! Спливе ще небагато часу, протряхне земля, межі селянські затужавіють. Наспіє пора лаштуватися на поле, ріллю розпушувати, добірним зерном благословляти землю. У Вербівці цього очікують, бо знають, що, цей день вістує щось нове, незнаєме, рішуче.

Хоч завжди спокійна річечка Сухий Ташлик, наповнюючись водою, виходила з берегів, але такого ще ніколи не стрясалося, як цієї весни. Снігова тала вода, обминаючи кузню на бугрику й клуню в долинці, підступає до самої хати. Це сталося через те, що поміщик Давидов загатив греблю, перепнувши русло річці, і вона пішла на береги, усе заливаючи навколо.

Батько приволік човна до хати, припнув до тину. Усім звелів одягатися, бо вода все прибуває й прибуває, а коли мама з дітьми виходили з оселі, щоб сісти в човен, вода через поріг почала вливатися в помешкання. П'ять осель, які містилися на найнижчому місці вулиці, залляло водою.

І через віщо те горе посіло?