Читати книгу - "Поклоніння ящірці"

перейшли в побоїще. Наші не розрахували сил і поприносили на демонстрації металеві прути й обрізки труб. Тоді одного чоловіка затовкли на місці, а ше четверо померли в реанімації від важких черепно-мозкових травм. То був, певне, найбільший конфлікт не тільки між нами й ними, а взагалі за історію цілого поселення.

— Ти серйозно? Ну, про тих... п’ятьох, шо померли? А кими вони були?

— Увесь пришпил у тому, шо троє з них взагалі жодного відношення до демонстрації не мали. Їх помилково затовкли нацики.

— А ще двоє?

— Російськомовні східняки. Але не в міжетнічних забобонах справа. Ця демонстрація виявилася прекрасною нагодою для владнання особистих питань. Гарний привід. Можна затулитися благородною метою... Ферштейн?

— Ну, а дача тут до чого?

— Дача стала черговою точкою кипіння. Кацапи не хтіли, шоб бандєровєц-перебіжчик приїжджав тут зі своїми грошима. Тут зіграла проста заздрість. Він привіз весь матеріял зу Польщі, зашарив хавіру, і тепер приїжджає на зимові ферії в Карпати. До речі, раз є хата, значить, от-от будуть і Вовчиська.

Нарешті ми зробили привал. Довгий привал, хороший привал. Ми з’їли пару яблук із племінного саду Олельків — Дзвінка знала, що я особливо небайдужий до папирівок. Було неймовірно приємно сидіти босим на сухій, встеленій глицею землі, притулившись плечем до вимученої Дзвінки, і гризти холодне, вогке яблуко. Стопи жалібно запхенькали, коли я вкотре запихав їх у розігріту шкіру “мертензів”. Вузька, зблідла стежина практично й не існувала, залишилася тільки глиця зі своїм гострим ароматом, велетенські розложисті кущі папороті й паруюча волога лісу. І велетні сосни з колючими кронами, що гули про Карпати й волю.

Зненацька стежка влилась у стежину, та — у протоптану дорогу, у свою чергу та перетворилася в асфальтове шосе. Шосе — сказано, звичайно, занадто пишно, як про таку ямисту опуклу смугу асфальту, але це вже “цивілізація”.

— Дзвінко, зізнайся: ми ж уже ледве дихаємо.

— Терпи, терпи! Попереду ще стільки ж... Гі-і-і-і!!! — Дзвінка в захопленні втягнула в себе повітря. Вона махнула рукою позаду мене: — Дивися, Михаську! Дивися, де ми вже є!

Я втомлено повернувся відразу цілим тілом.

— Ух ти! — забув я про всяку втому, бо той ландшафт, що відкрився, справді вартий був подиву. Могутні гори, вкриті віковими деревами, що ледь погойдувались у мареві спеки, що панувала навіть тут, на висоті пташиного льоту. Десь глибоко внизу, у білій димці, розпістерлись, наче сімейка врослих у ґрунт черепах, наші Мідні Буки, настільки маленькі, що дерева зливалися з хатами. Місто, оточене з трьох сторін горами, мов у захисті мурів. І ліси... ліси. ЛІСИ. “Якщо прийдуть лісоруби, — спало мені на думку, — лісоруби зі своїми шаленими бензопилами, зі своїми бідами й мізерними заробітками, зі своїми канапками з парою круто зварених яєць, загорнутих у старий випуск “За вільну Україну”... цього всього товченого смарагду не стане. Елементарно.”.

— Дивися, Михаську, — захоплено прошепотіла до мене, смикаючи за руку й указуючи ще кудись. На одному рівні з нами, лишень далі, ближче до сусідньої вершини, нерухомо висів (чи плив?) беркут. Робив великі плавні кола, зовсім не махаючи крильми.

Я обійняв Дзвінку. Нам відкрилася вона, ГАЛИЦЬКА МРІЯ, ідея-фікс кожного галичанина, картина, що гоїть душу, лікує екзему, знімає неврози і дарує химерне, але від цього не менш іскристе почуття щастя. Не мало значення, які випробовування готує нам доля. Коли бачиш картину, яку бачимо ми, все втрачає вагу, і ти почуваєш себе часткою, крихітною часткою Карпат, і відчуваєш, як таємничі сиві задуми природи ворушаться десь тут, поруч із тобою і мною, і все навколо відразу наповнюється символами, знаками і віщуваннями, і ти стаєш незалежною річчю-в-собі, і ти відчуваєш, що вмієш літати.

7.

Вовчиська, на відміну від Гицлів, здавалися бути містечком культуралізованим, ба навіть із претензією на европейськість. Чисті вузькі хіднички, широченні полотна доріг (щоби влізся найширокобокіший Т.І.R.) і старі розлогі липи у цвіту.

Місто було простим, як двері: центральна широка дорога — вулиця Технічна, дві паралельні і дві перетинаючі вулички. Навіть на цій висоті спека продовжувала свою затяжну оргію, підтримуючи в стані перманентної ерекції слабохарактерні стовпчики з підфарбованим спиртом у термометрах.

Ми пройшлися вздовж кнайпи “ПІД ЦАПОМ”, маґазину “Тисяча дрібниць” (“Дурниць”, — виправила їх Дзвінка, відвідавши крамницю), вийшли на обурливо чисту площу, оточену ліхтарями. Площа по периметру була вкрита закутаними у вовняні хустки бабцями, що продавали молоко у трилітрових слоїках, а також сир, жовту тлусту сметану, яйця, ожину, білі гриби і петрушку.

Минувши порожній постамент (чи, бува, не пам’ятник Людині-Невидимці?), побачили, що дорога різко звертає вниз; Дзвінка впевнено сказала, що треба трішки спуститися, трішки знову піднятись, і ше, трохи проволочитися непролазними хащами ожини. Коротше кажучи, ціль ставала все ближчою.

8.

— Михасю! Глянь на небо.

Я задер голову. Ми саме видряпались на вершину гори і тепер, за словами Дзвінки, мали б іти, як по проспекту Свободи. Ми сиділи на стовбурі поваленого дерева, в оточенні клубів дикої ожини.

— Шо скажеш про погоду?

Я продовжував розглядати небо. Східна частина нагадувала зморшкувату шкіру реліктового плазуна з Галапагоських островів. Трохи вище тих хмар були перисті, поблизу них зграйкою трималися купчасті баранці, а сонце за кілька хвилин мало би поринути в суцільний шар купчасто-грозових, які вже почали витягуватись у кремезні хмарові вежі та скелі. Сонце просвітлювало через вуаль висотних тонесеньких хмарок, які нічого доброго не віщували також.

Цим я й поділився з нею.

— Розумієш, якшо на небі є хмари трьох ярусів, то майже завше погода псується.

— Та? А відчуваєш — трохи припарює.

— Є таке... Якось я з пацанами грав у футбол. А погода вже днів зо п’ять така сонячна стоїть, майже без хмарок. Ще й день той видався особливо сонячним і незвично безхмарним. Але дуже високо засіла пара-трійка перистих хмарок, от таких, — я показав їй, яких саме, і продовжив: — От. Та тільки звечора вітер не стих, як на добру погоду, а посилився. Я до тих пацанів звертаюся: “От, пацани, — кажу, — завтра буде злива”. Вони почали з мене сміятися, по-їхньому — “лахати”.

— І шо далі? Тебе тоді, у той раз, побили?

— Нє, того разу минулося.

— А на наступний день яка була погода? Хмарно з проясненнями?

— Нє-а. Цілий день періщила злива.

Ми вже рушили, але Дзвінку, вочевидь, ця тема дуже заінтриґувала:

— А шо ми будемо з тобою робити, коли почнеться буря? Як то кажуть, “грози зі шквальними вітрами”? А то і з блискавицями? Або з градом! То ж всьо розкисне...

Але було видно, що такий поворот