Читати книгу - "Записки українського самашедшого"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я хотів йому порадити, щоб він подав до суду. Але ж тепер усі на всіх подають, за образу честі й гідності. Судів більше, ніж честі і гідності. Він не подасть.
По дорозі додому заскочив на Майдан Незалежності. Кілька наметів таки вціліло. Відкинуті наузбіч, у квашу почорнілого снігу, стоять, як погаслі сопки. Але стоять. Центр міста все ще святковий, з ялинкою і вогнями. Над Майданом у ритмах музики хилитаються й пританцьовують велетенські надувні клоуни — люди під ними здаються маленькими й сірими. Народ святкує, розважається, палить бенгальські вогні, сидить під тентами, попиває винце, навертає бутерброди. А ці, як циганський табір, сирітська наша опозиція, — мерзнуть, розігрівають в алюмінієвих мисках вівсянку. Дехто навіть голодував.
Проривається сніг. Може, й у нас буде Біле Різдво.
Вікна моєї квартири світяться. Знадвору вони тепліші, ніж зсередини. Будинок багатоповерховий, облицьований керамічною плиткою, плитка місцями пообпадала. У дворі натулено гаражів. Машини, в’їжджаючи, маневрують між сміттєвим контейнером і трансформаторною будкою. Зі сміттєвого бака стирчать ноги у подертих взувачках, це щось там бомж добуває на самому дні.
Борька з матір’ю й охоронцем вигулюють собаку. Мати у Борьки стильна — спідничка міні і чорне шкіряне пальто до п’ят. Охоронець вже ідентифікував мене як сусіда, навіть вітається. У них два охоронці — цей крутий, а той другий, що охороняє батька, взагалі Термінатор. У нього дивна статура кіборґа, коли коліна й лікті згинаються під прямим кутом, аномальна лінія підборіддя й надбрівних дуг. Він ніколи не дивиться на людину, але коли я недавно перетнувся з ними у під’їзді, то відчув, що реакція у нього блискавична, — очі його, як свинцеві кульки, перекотилися по обличчю, і він мене бачить, навіть не повертаючи голови. Такими очима можна заряджати пістолет.
Цей в пом’якшеному варіанті, але типаж той самий. Він супроводжує Борьку і його стильну маму в її приватних маршрутах і вигулює з ними собаку. Я навіть не знаю, що то за пес, — величезний, бійцівський, ротвейлер чи що, чорної масті з рудими підпалинами.
Коли я приходжу додому, мимоволі згадую новелу одного норвезького автора — «Нічиї очі не чекають мене». А втім, чому ж? Теща завжди привітна. І зустріне, і розпитає, і вечерю подасть. Дружина теж вийде, але вона вже дивиться повз мене.
Часто перед телевізором сиджу один. Є такий вид самотності — сидіти перед телевізором, не вмикаючи світла. Втупишся в екран і сидиш. А тобі все розказують, показують — де газ, де сказ, де війни, де катастрофи. Часом ловлю себе на думці: а нащо мені вся ця інформація, у мене що, три життя? Те, що діється тепер у світі, — це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів. Чи не краще дивитися свої власні сни?
Але їх у нас відібрали. Нам нав’язали антилюдську модель життя. Тут, у цій точці планети, де ніколи не було громадянського суспільства, кожен чомусь мусить бути громадянином і ангажуватися в перманентний кошмар.
Чехи молодці, у них і президент достойний, і Словаччину відпустили з миром. Телевізійники страйкують і досі. Припинили мовлення — і переможуть. Вчора у Празі був стотисячний мітинг, сьогодні уже вся Чехія вимагає відставки того нав’язаного їм гендиректора. Всього лише гендиректора! А тут ідеться про долю цілої держави — одні мерзнуть у наметах, а іншим по барабану.
Дійсність, у якій ми живемо, патологічна. І та, в якій жили, патологічна теж. Але цікаво, що люди і до тієї, і до цієї звикли. Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився, і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий.
— Та так і не так, і не буде лучче, — каже моя теща.
Отримав листівку від друга з Каліфорнії, вперше не електронною поштою, а написану від руки. Почерк у нього нервовий, як електрокардіограма. Така чудесна різдвяна листівка зі звістуючим радість янголом, наче з якогось іншого світу. Зате я, ідіот, нікуди не виїхав. Я надійна одиниця електорату, по таких, як я, ще не одна мавпа видереться на верхні гілки влади.
Сидять по три каденції, і ще хочуть.
Знову насуваються вибори. У нас же вибори починаються задовго до виборів. Заздалегідь готують електоральне поле, засівають його гречкою і обіцянками. Усувають конкурентів. Піаряться. Від компроматів тхне, як від розлюченого тхора.
Зараз обливають віце-прем’єр-міністра. Це у нас молода гарна жінка, «газова принцеса» леді Ю. Щойно вона взялася за цю нежіночу справу, паливно-енергетичний комплекс, зробила перші рішучі кроки, як одразу ж ЇЇ почали викликати в прокуратуру, інкримінувати ретроспективні гріхи. То чого ж її тоді не судили? Чого з неї роблять «Соньку золотую ручку» вже аж тепер? Чи не тому, що вона завжди в опозиції, хоч і при владі, а все одно в опозиції, і в протестних акціях завжди у перших рядах?
Моя дружина сказала, що буде голосувати за неї. Я утримаюсь. Все-таки на мене діє чорний піар. Я ж не знаю, вона леді чи вона міледі. Голосуватиму за нашого нетипового Прем’єра.
— Чим же він нетиповий? — каже дружина. — Цілком типовий український мужчина. Високий, вродливий, позитивно налаштований на компроміс.
— Йому немає на кого спертися, — кажу я.
— Така велика нація, і нема на кого спертися?! — вибухає дружина. — Хай не оточує себе чортзна-ким.
Через це у нас теж конфлікт. Я не посилю її переконати, вона — мене. Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди.
Але, якщо відверто, вона має рацію. У маленького кримсько-татарського народу лідери є, а у такого великого, як наш, самі лише керівники та голови фракцій.
Партій тих розвелося, вискакують, як прищі, на незрілому обличчі демократії. Часом їх назви складаються в непристойну абревіатуру, мало не з трьох букв, або в щось однозначно тваринне. Приміром, був СЛОН, а тепер уже з’явився ЗУБР, себто — за Україну, Білорусь і Росію, за їхній знову нерушимий союз. Звісили червоний прапор з балкона, махали ним під час сесії, депутати знавісніли в дискусіях, було велике мордолупцювання. Тягали одне одного за краватки і били
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки українського самашедшого», після закриття браузера.