Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Атож, атож, — посміхнувшись, сказав Пілат, — тепер я не маю сумніву, що роззявкуваті нероби в Єршалаїмі ходили за тобою по п’ятах. Не знаю, хто підвісив тобі язика, але підвішено його добре. До речі, скажи, чи правда, що ти заявився до Єршалаїма через Сузьку браму верхи на ослі в супроводі юрми голодранців, що гукали тобі вітання, начеб якомусь пророкові? — прокуратор вказав на сувій пергаменту.

Арештант непорозуміло подивився на прокуратора.

— Та в мене й осла ніякого немає, ігемоне, — сказав він. — Прийшов я в Єршалаїм таки Сузькою брамою, але пішаницею, і супроводив мене самий лише Левій Матвій, і ніхто не гукав мені нічого, бо ніхто мене тоді в Єршалаїмі й не знав.

— Чи не знаєш ти часом, — вів далі Пілат, не зводячи очей з арештованого, — таких собі Дісмаса, другого — Гестаса і третього — Вар-раввана?

— Цих добрих людей я не знаю, — відповів в’язень.

— Правда?

— Правда.

— А тепер скажи мені, що це ти все вживаєш слова — «добрі люди»? Ти всіх, чи що, так називаєш?

— Всіх, — відповів в’язень, — лихих людей немає на світі.

— Вперше таке чую, — з осміхом сказав Пілат. — Та, видно, я мало знаю життя! Можете далі не записувати, — звернувся він до секретаря, хоч той і так нічого не записував, а далі продовжував до арештанта: — Це ти в якійсь із грецьких книг вичитав?

— Ні, я самотужки дійшов до цього.

— І ти проповідуєш ще?

— Так.

— А ось, наприклад, кентуріон Марк, його прозвано Щуролупом, — то він теж добрий?

— Так, — відказав арештант, — він, щоправда, нещасливий. Відтоді, як добрі люди знівечили його, він став жорстоким і нечутенним. Цікаво б знати, хто його покалічив?

— Охоче можу розповісти це, — промовив Пілат, — бо я був свідком при тому. Добрі люди кидалися на нього, як собаки на ведмедя. Германці вп’ялися йому в шию, в руки, в ноги. Піхотний маніпул потрапив у пастку, і коли б кавалерійська турма не врубалася збоку, а командував нею я, — тобі, любомудре, не довелося б говорити з Щуролупом. Це було в бою поблизу Ідіставізо, у Дівочій Долині.

— Якби з ним поговорити, — раптом мрійливо сказав арештант, — я певен, що він круто перемінився б.

— Я гадаю, — озвався Пілат, — що мало втішив би ти легата легіону, якби надумав розмовляти з котримсь із його старшин чи вояків. А втім, цього й не станеться, на загальне щастя, і першим, хто про це подбає, буду я.

У цей час до колонади прудко залетіла ластівка, окреслила під золотою стелею коло, знизилася, мало не черкнувши гострим крилом обличчя мідяної статуї в ніші, і сховалася за капітеллю колони. Можливо, їй заманулося вити там гніздо.

А поки вона летіла, в ясній тепер і легкій голові прокуратора склалася формула. Вона була така: ігемон розглянув справу мандрівного філософа Ієшуа, на прізвисько Га-Ноцрі, і складу злочину в ній не знайшов. Зокрема, не знайшов жодного зв’язку між діями Ієшуа і розрухами, що сталися нещодавно в Єршалаїмі. Мандрівний філософ виявився несповна розуму. Тим-то смертного вироку Га-Ноцрі, що його виніс Малий Синедріон, прокуратор не потверджує. Однак з огляду на те, що божевільні утопічні казання Га-Ноцрі можуть спричинити заворушення, прокуратор видаляє Ієшуа з Єршалаїма і заточує його в Кесарії Стратоновій на Середземному морі, тобто саме там, де прокураторова резиденція.

Лишалося продиктувати це секретареві.

Ластівчані крила фуркнули над самою головою ігемона, пташина метнулася до чаші водограю і вилетіла на волю. Прокуратор звів очі на арештанта й побачив, що біля нього стовпом загорівся пил.

— Усе про нього? — звернувся Пілат до секретаря.

— Ні, на жаль, — несподівано відказав той і подав Пілатові інший клапоть пергаменту.

— Що там іще? — запитав Пілат і насупився.

Перечитавши подане, він ще дужче перемінився з обличчя. Чи то темна кров надплинула до шиї та обличчя, чи щось інше сталось, але шкіра його втратила жовтизну, побуріла, а очі наче запалися.

Знов-таки завинила в цьому чи не кров, яка ринула до скронь і стугоніла там, — у всякому разі в прокуратора щось поробилося з зором. Так, примарилося йому, що голова арештанта відпливла кудись, а замість неї з’явилась інша. На цій гирявій голові сидів рідкозубий золотий вінець. На лобі видніла густо намащена кругла виразка, що роз’їдала шкіру. Запалий беззубий рот з обвислою нижньою примхливою губою. Пілатові видалося, ніби пощезали рожеві колони балкона і покрівлі Єршалаїма вдалині, внизу за садоне, і все потонуло навкруг у густющій зелені капрейських садів. Та й зі слухом сталося щось дивне — наче звіддалік програли негучно, але грізно сурми і вельми виразно почувся гундосий голос, який бундючно розтягував слова: «Закон про образу величності…»

Думки застрибали короткі, роз’єднані й незвичайні. «Пропав!», потім — «Пропали!..» І якась зовсім недоладна серед них гадка про якесь безсмертя, до того ж це безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.

Пілат через силу прогнав це видиво, повернувся зором на балкон, і знову перед ним постали арештантові очі.

— Слухай-но, Га-Ноцрі, — заговорив прокуратор, дивлячись на Ієшуа якось чудно: лице прокураторове було грізним, але очі збентежені, — ти коли-небудь говорив щось про великого кесаря? Відповідай! Говорив?.. Чи… не… говорив? — Пілат протяг слово «не» трохи довше, ніж це годиться на суді, і послав своїм поглядом до Ієшуа якусь думку, що її немов хотів навіяти арештантові.

— Правду говорити легко та приємно, — зазначив арештований.

— Мені не треба знати, — придушеним, злим голосом озвався Пілат, — приємно чи неприємно тобі говорити правду. Але ти муситимеш її сказати. Тільки, говорячи, зважуй кожне своє слово, коли не хочеш не лише невідворотної, а й лютої смерті.

Ніхто не знає, що поробилося прокураторові Іудеї, але він дозволив собі піднести руку, наче затуляючись від сонячного променя, і за цією рукою, як за щитом, послати арештантові поглядом якийсь натяк.

— Отож, — продовжував він, — відповідай, чи знаєш ти такого собі Іуду з Киріафа і що саме ти говорив йому, якщо говорив, про кесаря?

— Було це так, — охоче почав розповідати арештант, — позавчора ввечері я познайомився біля храму з одним молодиком, що назвався Іудою з города Киріафа. Він запросив мене у свій дім у Нижньому Городі й почастував…

— Добрий чоловік? — запитав Пілат, і диявольський вогонь зблиснув йому в очах.

— Дуже добрий та ще й спраглий знань, — потвердив ув’язнений, — він виявив величезне зацікавлення моїми думками, гостив мене вельми радо…

— Світочі позапалював… — крізь зуби, в тон арештованому, проговорив Пілат, і очі його при тому мерехтіли.

— Справді,