Читати книгу - "Вечірні розмови на острові"

Тоді він покликав двох своїх веслярів за свідків, і нас обкрутили в нашому власному домі. І священик помолився довгенько, хоча й не так довго, як декотрі, а потім потиснув руки нам обом.

— Містере Вілтшир, — сказав він, коли вже відмолився й вирядив за двері свідків, — дякую вам, ви потішили мене надзвичайно. Не часто я з такою приємністю виконував шлюбний обряд.

Оце справді людська мова! Крім цього, він сказав іще багато чого, і я ладен був слухати його скільки завгодно, бо мені було добре. Але Ама раптом згадала щось і втрутилась.

— Ти дуже рука забий? — спитала вона.

— Спитай у Кейсової голови, старенька, — відповів я.

Вона аж підскочила з радості й завищала.

— Не дуже добра у вас християнка виховалася, — сказав я містерові Тарлтонові.

— Коли вона була в нас у Фале-Алії, ми не числили її серед найгірших, — відказав він. — І коли Ама на когось лиха, то, боюся, не без причини.

— Ну, це якраз нагадало мені про другу послугу, — сказав я. — Я розповім вам, що з нами сталося, тоді ви, може, дещо нам поясните.

— Це довго буде? — спитав він.

— Довго! — вигукнув я. — Там є про що розказати!

— Ну гаразд, уділю вам стільки часу, скільки зможу, — сказав він, глянувши на годинника. — Але скажу відверто, я з п'ятої години ранку нічого не їв, і як ви не дасте мені чогось попоїсти, буду голодний години до сьомої чи восьмої вечора.

— Їй же Богу, ми зготуємо вам обід! — вигукнув я. Мене самого трохи збентежила моя божба, саме коли все так гарно складалося; збентежила вона й місіонера, але вій удав, ніби дивиться у вікно, й подякував.

Ми мерщій заходилися готувати йому сякий-такий обід. Я мусив дозволити своїй жіночці, щоб допомагала мені, тож доручив їй запарити чай. Навряд чи я ще коли куштував такий чай, як той, що вийшов у неї. Та це було ще не найгірше, бо вона спопала в руки сільничку, в якій убачала верх європейського шику, й зробила з моєї юшки морську воду. Одне слово, містерові Тарлтонові дістався не обід, а чортзна-що, зате ми його хіба ж так розважили, бо весь час, поки куховарили, і згодом, коли він прикидався, ніби їсть, я розказував йому про Кейса та Фалезу, а він ставив запитання, з яких було видно, що слухає він пильно.

— Ну що ж, — сказав він нарешті, — боюся, що ви нажили собі небезпечного ворога. Цей ваш Кейс дуже хитрий і, здається, справді підлий. Мушу сказати вам, що я придивлявся до нього з рік, і враження в мене лишилося щонайгірше. Десь тоді, коли звідси так несподівано втік останній агент вашої фірми, я одержав листа від Наму, пастора-тубільця: той просив мене при першій же нагоді прибути сюди, бо його паства вся «засвоює католицькі звичаї». Я дуже довіряв Наму; але боюся, що це показує тільки, як легко нас одурити. Кожен, хто чув його казання, визнає, що він людина надзвичайно здібна. Всі наші острів'яни легко засвоюють певну красномовність і можуть розвинути та оздобити прикладами, часто вельми яскраво й винахідливо, почуте з інших уст казання; але Наму свої проповіді складає сам, і я признаюся, що вбачав у них печать благодаті. Крім того, він наділений гострою цікавістю до речей мирських, не боїться роботи, з нього непоганий тесля, він заслужив таку повагу в усіх пасторів по сусідству, що ми напівжартома, але трохи й поважно прозвали його «єпископом Сходу». Одне слово, я пишався ним, тому його лист мене дуже збентежив, і я при нагоді прибув сюди. Вранці напередодні мого прибуття Вігорс відплив звідси на «Лею», а Наму вже зовсім заспокоївся, видимо соромився свого листа і дуже не хотів пояснювати в чому річ. Але з цим я, звичайно, не міг погодитись, і він кінець кінцем зізнався, що його так стурбувало: він побачив, що його паства почала хреститись. Та коли йому пояснили, що це означає, він заспокоївся. Бо Вігорс, мовляв, лихий на очі, це звичайна річ у європейській країні, що зветься Італія, де людей часто на смерть убиває такий злий дух, і знак хреста, як виявилося, — це чари проти його могуті.

«І я, місі, пояснюю це так, — сказав мені Наму. — В тій європейській країні живуть попі, й злий дух Лихого Ока — це католицький дух або принаймні навиклий до католицьких порядків. От я й розміркував так: коли цей знак хреста вживається за звичаєм попі, тоді він гріховний, та коли ним користуватися тільки для того, щоб захистити людей від злого духа, а це сама собою річ безневинна, то й знак хреста мусить бути безневинний. Адже сам знак не добрий і не поганий, як не добра й не погана пляшка. Та коли пляшка повна джину, той джин — діло погане; отак і знак, коли він робиться з ідоловірською думкою, буде поганий, бо погане саме ідоловірство». І, як мають звичку тубільні пастори, зразу навів відповідний текст із Євангелія про вигнання злих духів.

«А хто ж тобі сказав про Лихе Око?» — спитав я.

Він признався, що це сказав йому Кейс. Ну що ж, містере Вілтшир, боюся, що ви назвете мене дуже обмеженим, але мушу вам сказати, що я був невдоволений, бо не можу уявити собі, щоб якийсь торгівець міг давати добрі поради моїм пасторам чи справляти на них добрий вплив. А крім того, в околицях ходили якісь плітки про те, що старого Адамса отруєно, тільки я не надавав їм великої ваги, але в ту хвилину воно мені пригадалось.

«А цей Кейс людина праведного життя?» — спитав я.

Нану визнав, що ні, бо хоч він і не п'є, але з жінками брудний і в Бога не вірить.

«Тоді, — сказав я, — що менше ти з ним водитимешся, то краще».

Але з такою людиною, як Наму, останнє слово навряд чи лишиться за тобою. У нього на все напоготові приклад. «Місі, — каже він, — ви самі розповідали мені, що є на світі мудрі люди, не пастори і навіть не праведники, котрі знають багато речей, яких корисно навчитись, — про дерева, наприклад, і про тварин, і як друкувати книжки, і про те каміння, що його перепалюють, а тоді з нього роблять