Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"

так? Так. То чому ж таки не викликати майстра? Бо тато має свій власний проект. Але ж він не має часу. Ну то й що? А те, що я вже кілька разів заставав твою матінку на унітазі з розкаряченими ногами, і повір мені — це не найкращий спогад про відвідини кльозету. І знаєш, що я на це почув? Христя звинуватила мене в тому, що я навмисне підстерігаю її маму в кльозеті, а та навмисне там сидить півгодини, чекаючи на мене, і що взагалі вона має тиху підозру, що я граю її матінку.

— Боже, яка шиза! — похитала головою Марта. — І чим це скінчилося?

— Я взяв і вкрутив на кльозетових дверях гачок. Це викликало великий шок у її татуня, він не розмовляв зі мною цілий тиждень. Але гачка не зняв. І ти уяви собі, що цей гачок продовжує висіти на дверях і досі, хоча вже проминуло шість років, він досі висить, а новісінька клямка з хитромудрим замком так і лежить запакована.

— А мама чула про Христині фантазії?

— Чула. Але, знаєш, вона вже до цього звикла, бо Христя була переповнена фантазіями. Тобто мама поставилася до цієї вигадки, як до дитячої бздури. Перед тим Христя вже встигла звинуватити свого батька, що у нього є коханка, і розповісти, як вона їх вистежувала. Але знаєш, життя ж не складається з подібних дурниць, я собі до голови те все не дуже брав, і хоч воно мене діставало, але я з цим готовий був миритися. У мене не було підстав для розлучання. А тепер виявилося, що саме завдяки цим фантазіям і знайшлася підстава. Вона покинула мене тому, що я гуляв. Але людині, яка звинувачує тебе, що ти грав її маму, неможливо довести, що ти не грав усіх її колєжанок і всіх знайомих.

— У цьому є своя закономірність. Ваш шлюб все одно був приречений. Рано чи пізно вона б тебе довела до ручки. А в міру того, як ти ставав дедалі відомішим, ревнощі її б тільки росли. Тому дякуй долі, що вона виїхала до Америки.

— Я пробую дякувати, але не виходить.

— Це просто звичка, розумієш? Звичка. Ти звик жити з нею, і тут раптом це обривається. Стає незатишно. Але це мине. Думаєш, коли я вирішила, що все — досить із мене любовних романів, шкода на них часу, мені було легко? Я просто вирі-шила для себе раз і назавжди: у мене є наука. І це найважливіше. У тебе є література. Що може бути важливішим? Безліч письменників обходилися без жінок або принаймні не прив’язували себе до них. Шекспір, Ніцше, Керрол, Борхес... Та їх справді безліч. Ти ж знаєш. Налий мені.

— Але я так не можу. Щоб зовсім без...

— Якщо ти маєш на увазі секс, то в принципі... — Вона випила, — в принципі я можу піти заради тебе на певні жертви. Так би мовити на перехідний період. Я уже себе щодо цього перевірила — жодного прив’язування. Розумієш, про що я? Це для мене як почистити зуби. Інколи я собі це дозволяю. Винятково задля гормонального обміну, щоб прищики не висипали і таке інше. Легкий секс перед сном і жодних почуттів.

Марта була симпатичною дівчиною, хоч і не в моєму смаку. Вона була маленька і тендітна, проте в ліжку могла виявитися справжньою наїзницею. Але що значить дивитися кілька років на панну винятково як на колєжанку, з якою можна видудлити море вина: в один прекрасний момент, коли ти захочеш її вграти, в тебе не встане. Я не мав сумніву, що мене чекав би саме такий конфуз і не став розвивати тему сексуально-оздоровчих стосунків.

Марта, вділивши мені годину свого дорогоцінного часу, пішла додому, а я зостався сам на сам зі своїм шампанським і своїми думками, які щодалі ставали розхлябанішими і не трималися купи, аж поки я взагалі не вимкнувся.

— Можна біля вас? — пролунав чарівний голос десь у небесах, у неозорій блакиті, в магнітній печалі зір і планет, а далі покотився, покотився і завмер у мене над головою.

Я механічно кивнув. Навпроти мене за столик сіла золотоволоса юнка. Вона була симпатична. Та що там — вона була класна. Ці повні жагучі вуста! А перса радісно випиналися з-під блюзки і дражнили мої руки. Все це я оцінив за лічені секунди, аби за мить відвести вдавано байдужий погляд і знову перетворитися на китайського мудреця. Але той стан нічогонедумання мені вже не вдалося повернути: поява панни вибила мене з колії, притягала очі й увагу.

Напевно, вона домовилася тут із кимсь про зустріч, і хоча я зовсім не мав настрою на розмову з невідомою особою, збираючись чесно доцмулити другу пляшку і рушити додому, проте сидіти отак без слів, пестячи очима сіднички або ме-дитувати на пляму, що нагадувала сову, було якось незручно, могла виникнути небезпека самому перетворитися на сову.

Підплив офіціант. Вона замовила каву, а я попросив келих. Офіціант із розумінням підморгнув мені. Панна не звернула жодної уваги на мої слова, мовби їх і не чула. Може, вона думала, що я вирішив пити шампанське з двох келихів по черзі?

Я дочекався, коли офіціант принесе келих і каву, і запитав, чи можу її пригостити шампанським. Вона тріпнула довгими віями, наче метелик крильцями, і погляд її злетів просто на рівень мого носа. Ніс мій не претендував на шедевр архітектури, відколи його перебили, і що вона там роздивлялася, зосталося для мене загадкою. Її вуста-півонії розкрилися рівно настільки, щоб у них змогла поміститися горошинка, і я почув відповідь: «Можете». Після цього вони розхилилися якраз настільки, що у них могла б поміститися вишня. І то був значний поступ. Вона дивилася, як я наливаю шампанське, а в кутиках її вуст світилася усмішка. Я підняв келих і сказав звичний банал:

— Вип’ємо за знайомство?

— А ми знайомі, пане Юрію. Щоправда, в однобічному порядку, — всміхнулася вона. — Мене звати Уляна.

Вона зробила акуратний ковточок і поставила келих на стіл. Авжеж, цього слід було сподіватися, бо до «Вавілону» приходила специфічна публіка, тут переважно всі всіх знали.

—