Читати книгу - "Піца Гімалаї"

Прислухаючись до привітів, що передавала їй печінка, Редька поплелася в ванну. Ну принаймні дзеркало ціле і на ньому криваво не пише «Ти умрьош в абєд». На загал нічо. Синців під очима не набито, одяг не подертий — значить, ні з ким не побилася і не дуже падала, а секс якби був, вона б його пригадала точно, не так уже й часто він у неї в житті щось траплявся.

Зітхнувши, Редька повернулася в кімнату й важко гепнула на ліжко.

Голова гула від помийної суміші мохіто, маргарити, чистої текіли, шнапсу і світлого пива. Добре, що в готелі розплатилася загодя — зараз їй важко було би без помилок написати бодай своє прізвище. Паспорт чогось валявся на паркеті, інші папери розкидані казна-як, он листівка з Ляйпціга, он пожмаканий файл із ліцензією на піцу, он іще пачка всякого на чолі з джіпіесом. О, і наплічник роззявлений лежить, як та розверста прірва. Що ж вона тут витворяла? Редька ледь-ледь підвелася з ліжка, ступила кілька кроків желейними ногами, й, сягнувши до наплічника, укотре похолола: піцові грошики тю-тюкнули, як ті вливання МВФ в українську економіку. «Як прийшло, так і ушло», — почувся з глибини свідомості голос мудрої бабці. Редька кинулася чогось до вікна, потім у ванну, відтак перерила всі кишені — на місці була лише серйозно схудла за минулий вечір пачечка банкнот за джіпіес. Редька сіла на ліжку й втупилася у підлогу.

— Тепер уже точно піздєц.

«Прощавайте, мулати, їдьте в Ґоа без мене. Мені тепер точно дорога одна — в бібліотеку. На крайняк наймуся підмітати там. Як молодий Тарас Шевченко — носити воду школярам».

Редька приречено вдяглася, зібрала свої беззмістовні манатки, й, не скориставшись правом буфетного сніданку, що входив у ціну кімнати (від розпачу Редька просто про нього забула), вирушила в місто при дещо кволому світлі дня.

Гострі шпилі костьолів, стрільчасті вікна, сірий камінь, затерті фрески, товсті куті ланцюги.

— Світе тихий, краю милий! — присвиснула Редька. — Нічо собі, скільки готики.

Нахабно спростовуючи її висновки, назустріч Редьці з крамнички висипала зграйка чорно-білих із рожевими вкрапленнями емо-підлітків. В одної з дівчаток у смугастих підколінках блимнула сумка з принтом «Tokyo Hotel». Чисто тобі «Аліса» чи «Арія» з тих же пелехатих вісімдесятих. Стилістика фанатських принтів прогресувала не сильно: пафосні лиця на чорному фоні, мальовані очі дивляться в тривожну далечінь.

— Тьху. Готи хоч відсталі, а однаково не такі дурні, як ці.

Було ще дуже рано, а їсти хотілося, як після обіду. Редька купила собі за два євро дьонер-кебаб у бадьорих турків. Кебабне містечко, видно, популярне було у бюджетних студіків — раз по раз заходили сюди, щоби навстоячки швидко закинутися смачним і поживним.

Доївши багатого родича жлобської київської шаурми, Редька пішла слідом за трьома студентами. Хоч щось вона вгадала: то дійсно були студенти, і йшли вони в головний корпус.

Документів на вході ніхто не питав — це ж не київські вузи, де чиновники місцевого розливу бояться, як би хто не вкрав їх безцінного шмарка, а адміністрація труситься, як би то хтось спраглий знань не проник безкоштовно на лекцію.

Культова бібліотека Albertina, стара й непристойно багата, в цей час була майже порожньою. Видно, студенти були або на парах, або, якщо вчилися в другу зміну, ще дрихли і глибоко собі десь мали готуватися до занять. Не кажучи вже про порпання в усіх тут зібраних із 1543-го року манускриптах, інкунамбулах, папірусах й остраках. «Тут же ж, мабуть, і смертних до такого пускають, а не так, як у нас…» — помріялося Редьці про легкий доступ до коштовного: без десяти паперів із вісімнадцятьма штампами, що ти аспірант у п’ятому коліні.

Поки підіймалася широкими мармуровими сходами, чогось рахувала колони — видно, рятувало від похмільного синдрому. І згадала раптом, що крім Гете й Ніцше з цього їх університету ще й улюблений дядько всіх лінгвістів вийшов — Фердінанд де Сосюр. Тільки от що він вигадав у тій лінгвістиці — Редька не згадала би і під гіпнозом.

Зібравши в пучок все своє куце знання німецької, Редька з апломбом заявила худорлявій дівчині в окулярах, зайнятій риттям у цифровому каталозі, що хотіла б записатися на день у бібліотеку.

Дівчина дивно глянула на неї й відправила уже до тьоті в окулярах, персоніфікованої бібліотекарки всіх часів і народів. Тобто дівчина просто була надто сумлінною студенткою — Редьці стало на секунду соромно за таку стереотипну плутанину. Саму б її ніхто ніколи не сплутав навіть із лаборантом.

Закінчивши з формальностями, Редька старанно переписала код зі своєї листівки на заявну картку. Працівниця книгосховища поклацала трохи на своєму комп’ютері й дещо ламаною англійською, пошкодувавши недоробленого філолога, пояснила Редьці, що збірник топографічних карт 76-го року зараз на користуванні в читальному залі.

Знову карти? Редька озирнулася навколо. Зала була майже порожньою. В кого ж ця книга?

З-за столу під велетенським, як вилаз на небо, даховим вікном підвівся хлопець. Бічні вікна читальної зали були вузькими й довгими, ніби росли безупинно вгору. Хлопець теж здавався їй якимось вузьким і довгим, і всі стіни теж раптом полізли до неба, силкуючись перерости дах, і книжки на полицях за спиною бібліотекарки теж стали видовжені, як телефонні записники на спіральних кріпленнях у дитинстві. Відтак це все скрутилося в готичну вежу, вежа поповзла ще догори, як змія чи осока в воді, а тоді потемніла. І все стало теплим, затишним і спокійним.

— Hallo, hallo! — кричала тьотька в окулярах, суючи під носа Редьці якусь безбожну гидоту. Редька не відразу второпала, що то бібліотекарка, а не біблійний Бегемот.

— Ти жива? — спитав зрозумілою мовою незрозумілий голос. Втім він був м’яким, низьким і спокійним — Редька ненавиділа писклів, особливо чоловіків — так що можна було без відрази повертати голову.

— Пам’ятаєш мене, Федька? Я — Дордже. Твій, як ти мене називала, хресний брат. Правда, ти там же штовхнула мене з санками прямо в металевий паркан… — хлопець показав на шрамик у себе на лобі. — Але нічо. Боженька тебе покарала головою в дерево. Чи рукою? Встаєш?

Хлопець був худим, чорнявим, зі смаглявою шкірою, з невеликими, подібними на двох зелених рибок, дуже живими очима й чітко окресленим ротом — Редька ж туманно пам’ятала татового похресника наче кучерявим, золотоволосим, круглобоким, із масним ротиком і пальцями-сосисками. Мабуть, тому що Німеччина асоціювалася у неї з ковбасою і булочками, а