Читати книгу - "Малий і Карлсон, що живе на даху"

Малий почув, як волоцюги повернулися до кімнати і як Філле сказав:

— На якого біса ти, дурню, віддав йому годинника й гаманця?

— Ти що, здурів? — відповів Рулле. — Це ж ти віддав їх!

Почувши їхню лайку, Карлсон так зареготав, що в нього аж живіт затрясся.

Потім він сказав:

— Ну, на сьогодні годі.

Малому також здавалося, що вони сьогодні досить уже нажартувалися.

Тим часом зовсім стемніло, і Малий та Карлсон, взявшись за руки, подалися назад дахами до Карлсонової хатки, що стояла за димарем на тому будинку, де жив Малий.

Коли вони вже майже дійшли туди, то почули, що внизу, гучно сигналячи сиреною, мчить пожежна машина.

— Певне, десь горить, — сказав Малий. — Бачиш, приїхали пожежники.

— А що, як це в твоєму домі? — з надією в голосі мовив Карлсон. — От хай тільки вони покличуть мене, і я їм відразу допоможу. Я ж найкращий у світі пожежник

З даху їм видно було, що пожежна машина зупинилась якраз перед будинком Малого і довкола неї зібрався натовп. Але пожежі вони ніде не бачили. Та раптом від машини до даху швидко звелася довжелезна драбина, достеменно така, як буває в пожежників.

— А що, як це по мене? — враз занепокоївся Малий, згадавши про записку, що її він лишив у своїй кімнаті: адже тепер уже було досить-таки пізно.

— Чого б це пак? — здивувався Карлсон. — Невже комусь могло не сподобатись, що ти надумав трохи погуляти по даху?

— Еге ж, моїй мамі, — сказав Малий. — У неї нерви…

Коли Малий подумав про це, йому стало шкода мами, і він захотів швидше повернутися додому.

— А можна було б трохи пожартувати з пожежниками, — запропонував Карлсон.

Проте Малий не хотів більше жартувати. Він тихенько стояв і чекав, коли вже нарешті добереться до нього драбиною пожежник.

— Ну добре, — погодився Карлсон. — Мабуть, пора й мені лягати. Звичайно, ми поводилися дуже чемно, просто на диво спокійно, але ж не слід забувати, що в мене була сьогодні вранці гарячка щонайменше тридцять — сорок градусів.

І Карлсон подався до своєї хатки.

— Гей-гоп, Малий! — вигукнув він.

— Гей-гоп, Карлсоне! — озвався Малий, не зводячи погляду з пожежника, що дедалі вище вилазив драбиною.

— Слухай, Малий! — гукнув Карлсон, перше ніж сховатися за димарем. — Не кажи пожежникові, що я тут живу! Ти ж знаєш, я найкращий у світі пожежник, і вони будуть щоразу посилати по мене, коли десь загориться будинок.

Пожежник був уже близько.

— Не рухайся з місця! — звелів він Малому. — Стій спокійно, я зараз вилізу і зніму тебе!

Малий подумав, що це велика люб’язність пожежникова — застерегти його, проте вона зовсім зайва. Він же гуляв по дахах від самого обіду, а тут йому не дозволяють ступити кілька кроків до драбини.

— Це моя мама послала вас? — спитав Малий пожежника, коли той ніс його драбиною.

— Звичайно, мама, а хто ж, — відповів пожежник. — Але… мені весь час здавалося, що на даху було двоє хлопців.

Малий згадав, що просив його Карлсон, і поважно відповів:

— Ні, там, крім мене, не було більше нікого.

У мами справді були «нерви». Вона, і тато, і Боссе, і Бетан, і ще багато інших людей чекали внизу на Малого. Мама кинулась до нього, обняла його; вона й сміялися, й плакала. Потім тато поніс його додому, міцно пригортаючи до себе.

— Як ти нас налякав, Малий! — мовив Боссе.

А Бетан теж плакала й казала крізь сльози:

— Обіцяй, що більше ніколи так не робитимеш! Чуєш, ніколи!

А через годину, як Малий лежав уже в ліжку, біля нього зібралась уся родина, ніби це був день його народження. Але тато сказав дуже поважно:

— Невже ти не розумів, що ми будемо хвилюватися? Не думав, що мама журитиметься й плакатиме?

Малий заворушився на ліжку.

— Ну чого було хвилюватися? — буркнув він.

Мама міцно-міцно обняла його.

— Подумай тільки, а якби ти впав, — сказала вона. — Якби ми втратили тебе?

— Ви б тоді жалкували за мною? — з надією в голосі спитав Малий.

— Звичайно, жалкували б, а як же ти гадаєш? — відповіла мама. — Ти ж сам знаєш, що ми не віддали б тебе ні за які скарби на світі.

— Не віддали б навіть за сто тисяч мільйонів крон?

— Навіть за сто тисяч мільйонів крон.

— То я так дорого коштую? — здивувався Малий.

— Еге ж, — сказала мама і обняла його ще раз.

Малий міркував собі: сто тисяч мільйонів крон, яка величезна купа грошей! Невже він справді може так дорого коштувати? Адже цуценя, чудове цуценя можна купити всього лише за п’ятдесят крон.

— Слухайте, тату, — сказав нарешті Малий, — якщо я справді коштую сто тисяч мільйонів крон, то чи не можна мені одержати з цих грошей тепер п’ятдесят крон, щоб я купив собі маленького песика?

Карлсон грається в привида

Аж наступного дня біля столу, коли всі обідали, тато й мама спитали Малого, як він опинився на даху.

— Ти проліз у віконце на горищі? — спитала мама.

— Ні, я полетів з Карлсоном, що живе на даху, — відповів Малий.

Мама й тато ззирнулися.

— Ні, це вже занадто, — сказала мама. — Той Карлсон уже сидить мені в печінках!

— Слухай, Малий, — сказав тато, — ніякого Карлсона, що жив би на даху, не існує.

— Ні, існує, — сказав Малий. — Принаймні ще вчора існував.

Мама похитала головою.

— Добре, що скоро почнуться канікули і ти поїдеш до бабусі. Може, хоч там уже той Карлсон відчепиться від тебе.

Малий зовсім забув, що його чекає таке лихо. Його на ціле літо пошлють у село до бабусі! І він два місяці не побачить Карлсона! Взагалі в бабусі йому дуже подобається, там завжди так весело, гарно, але без Карлсона… А що, як Карлсон уже не житиме на їхньому даху, коли Малий повернеться додому?

Він сперся ліктями на стіл, обхопив голову руками й спробував уявити собі, як він житиме без Карлсона.

— Ти хіба не знаєш, що не можна класти лікті на стіл? — зауважила Бетан.

— Стеж за собою! — відрубав їй Малий.

— Малий, прийми лікті зі столу, — сказала мама. — З’їси ще кучерявої капусти?

— Ні, краще вмерти, — відповів він.

— Ох, як негарно, — мовив тато. — Треба казати: «Ні, дякую».

«Чого це вони так командують хлопцем, що коштує сто тисяч мільйонів крон?» — подумав Малий, але вголос не вимовив цього.

Натомість він сказав:

— Ви ж самі чудово розумієте, що коли я кажу: «Краще вмерти», то маю на думці: «Ні, дякую».

— Але виховані люди так не кажуть, — мовив тато. — А ти хіба не хочеш стати