Читати книгу - "Ласкаво просимо в Щуроград"

Всю дорогу, поки ми пробиралися містом, з вікон за нами стежили пильні погляди людей. Вони жодною мірою не виявляли своєї ворожості, боячись куль, але й не підтримували нас, а тільки похмуро проводжали нас очима. Невже нікому з них не спало на думку, що ось уже небагато зосталося, щоб здобути свободу?

— Що з ними — з цими людьми? — дивувався я. — Як отак байдуже можна спостерігати? Нині є нагода скинути ярмо. Чого ж не скористаються з неї?

— Бо воно вже їм до шиї приросло, — сказав Кость. — Віл, який звик до ярма і погонича, в чистому полі робиться безпорадним. Він пропаде від надлишку свободи.

— Але свободи ніколи не буває забагато! — заперечила Віоля.

— Зате звична неволя завше безпечніша за незвичну свободу. Людина боїться невідомого.

— Все ж таки, як можна було звикнути до щурів? — не розумів я. — Як можна було дозволити отак спаскудити дітей? Звідки у них стільки нелюдської люті, що їх не злякала навіть смерть товариша?

— Бо їм у школі втовкмачували ідею подвигу, — сказав Кость. — Їх навчали любити Вітчизну і її інтереси понад усе. Діти зрікалися батьків і йшли добровільно у воєнізовані інтернати. Діти здавали самі своїх батьків до божевільні, коли ті намагалися втрутитися… — голос у нього затремтів і, піймавши мій погляд, додав: — Так, це й зі мною було. Мене відправив до божевільні мій син, донісши, що я веду антищурячу пропаганду.

Скоро ми опинилися на околиці. Будівлі поволі скінчилися і перед нами розкинулися запущені здичавілі садки з дерев'яними халупами, декотрі з яких заросли маком і густими хащами малини, порічок та аґрусу. Неподалік текла річка, а за нею виднівся луг, на якому іржавіли автобуси, трамваї, авто й просто різне залізяччя. Височів навіть чорний паротяг із кількома облупленими вагонами. На його димарі сидів у гнізді бузьок.

Божевільні забрели в кущі й накинулися на ягоди.

— Не такі вже вони й дурні, — сказав я Костеві, беручи із них приклад.

Лише Віоля сиділа в траві, обнявши руками коліна, і сумно вдивлялася в дорогу, що вела до міста.

— Вони позбавлені пам'яті, позбавлені бажань, крім найнеобхідніших — сін, їжа, вода… Ну, і взагалі загальмовані… Декого з них навіть можна розговорити… — розповідав Кость. — Може, якби ними заопікуватися, то хтось і вернувся б до тями.

— Чому тоді щури дозволили божевільним вийти з парку?

— Бо того, хто на цьому розумівся, ви вбили. Нікого більше в лікарні не було. Тепер уже зчинився, мабуть, неабиякий переполох. Зараз і ми, і божевільні в однаковій небезпеці.

— Може, нам не варто тут затримуватися? — спитав я.

— А тато? — озвалася Віоля.

— Ну, я, скажімо, лишився б чекати, — сказав Кость, — але біда в тому, що там далі на багато кілометрів відкрита місцина. І, коли вас наздоженуть, то не буде можливості зайняти оборону. Краще вже тут.

Сутінки якось непомітно заволокли околицю. Довкола сіріла тривожна тиша, не чулося ані свіркоту прузликів, ані кумкання жаб, ані вечірнього перегуку птахів перед сном. Тихо котилася річка, блискаючи раз по раз хвильками та погойдуючи осокір.

Раптом пролунав одчайдушний вереск. Коли ми підбігли, то побачили, що то кричить один з божевільних. Тіло його було геть обліплене щурами, він качався по землі і махав руками, наче вітряк. Я вихопив пістолет, але боявся стріляти, щоб не попасти в людину.

На щастя, надбігли інші божевільні й, кинувшись до товариша, почали голіруч ловити щурів і розривати їх на частини. Я отерп, бачачи, як вони топчуть щурів ногами, як цвіркає кров і лопають кишки.

Але тут скрикнула Віоля й почала стріляти. На нас з боку міста сунуло вже ціле щуряче військо. Я ліг на траву і стріляв лежачи. Таким способом кулі били поземно і одним пострілом можна було знищити кількох напасників. Кость шпурляв камінням, палками, всім, що під руки попало. Я втішився, коли побачив, що й божевільні похапали штахети і зайняли оборону на флангах. І якраз вчасно, бо щури вже насідали й з боків, усе ближче і ближче підступаючи до нас. Пістолетні постріли зупинити їх не могли. Врешті і я змушений був схопити дрючка та відбивати цю жахливу атаку. Віоля стріляла доти, доки не витратила всі кулі. За якусь хвилю вона з'явилася з вилами і взялася колоти наліво й направо. Божевільні билися спокійно, без паніки, так, наче ніколи й не втрачали глузду. Лише їхній покусаний товариш, якого їм вдалося врятувати, аж пінився від злості, то переходячи в наступ, то стрибаючи назад, а то раптом кидався у саму гущу й люто топтав напасників ногами.

Окремі щури самі стрибали на дрючки і по дрючках вибігали просто на руки, а інші проривалися аж до наших ніг і по ногах вибиралися на спину. Доводилося їх руками зривати з себе, при цьому ранячи пальці. Тим часом інші кусали вже за ноги.

— Відступаєм до річки! — гукнув я.

Це було наше єдине спасіння. Там, за річкою, можна сховатися в металевому трамваї.

Один з божевільних раптом упав, послизнувшись, і враз усе його тіло вкрилося щурами. Він боронився як міг, кусаючи їх зубами, шматуючи руками і чавлячи коліньми, але звестися не міг ніяк. Кілька божевільних підвели його з землі, але в ту ж мить і вони затанцювали на місці, зриваючи з себе тварюк.

Ми не могли їх покинути, але й помогти були безпорадні.

— Там є фарба! Фарба! — гукнула Віоля показуючи на хатку, звідки вона перед цим винесла вила.

— Фарба? Яка фарба? — здивувалися ми з Костем, бо ніби до чого тут фарба?

Тоді їй нічого не залишилося, як самій ускочити в хатинку й викотити пластмасову бочівку з фарбою. І лише тепер ми збагнули її ідею.

Я хутенько відкрив її і почав котити, випускаючи фарбу таким чином, щоб утворилося широке коло.

Кость і Віоля повтягали в коло божевільних. Щури не на секунду не послабили натиску, їх абсолютна не зацікавили мої маніпуляції, але сам я, звичайно, цікавив, і мені доводилося весь час відганяти настирливих хижаків.

Нарешті коло вималювалося. Бочівку я поставив і втягнув у коло. Тоді лише чиркнув сірником, і вогонь побіг довкруж нас, обсмалюючи щурів. Тепер ми могли спокійно зайнятися тими напасниками, що проникли в коло, а також допомогти божевільним. Та вони собі, зрештою, і