Читати книгу - "Зірка для тебе"

до порівняння з синюшного вигляду дитбудинківськими, які іноді потрапляли в меню вихованців сиротинця. Зазвичай в обідню пору, поробивши всі домашні справи та приготувавши обід, хлопці йшли до бабуні в лікарню. Там слухали нехитрі теревені старенької з такими ж хворими, як вона, котрі часто навідувалися в палату. Її кімната вікнами виходила на схід, і сонце не так припікало в полудень і пополудні.

Після того хлопці мали вільний час, якраз щоб повештатися містом. Арсен залюбки відкривав Сергієві таємниці улюбленого міста, про які йому колись розповідала бабуня.

— А оцей красивий будинок на вулиці Вірменській ми, львів’яни, називаємо «Пори року». Я його дуже люблю. Бабуня Ніна розповідала, що він став першим будинком у Львові, де на фасаді, так би мовити, розмістили не просто міфологічних персонажів, як на більшості (ти ж бачив), а звичайних людей. Он, бачиш, в отих віконечках між другим та третім поверхами? Весна, селяни орють землю. Там під барельєфом латинкою написано щось типу таке (за дослівний переклад не відповідаю): «Хай сильні воли масний ґрунт землі відразу з перших місяців року перевертають». То щось із Вергілія. Ти ж пам’ятаєш, хто такий Вергілій, пра’?

Сергій пам’ятав. Спілкування з Арсеном не минуло даремно. Тому кивнув головою, а Арсен захоплено тицяв пальцем у будинок та розповідав далі:

— А тут уже й літо нагодилося, селяни збирають урожай. Написано приблизно таке: «А золоте колосся колоситься в найбільшу спеку, і в найбільшу спеку тік молотить висохле зерно». Далі осінь, також гаряча пора. Тут на тому барельєфі люди толочать льон. І підпис:

«Щедрі осінь приносить плоди, і високо на зігрітих сонцем скелях дозріває виноград». А ось і зима — пора перепочинку, коли можна й на санках покататися. «У холодну пору селяни здебільшого користають із набутого та радісні влаштовують застілля». Але й тут без міфів не обійшлося. Бачиш, ондечки в центрі між зображеннями літа та осені «напівсидить-напівлежить» Хронос — господар часу, який тримає в руках Всесвіт. Над ним напис: «Жив на Землі золотий Сатурн». Ну що ще тут цікавого? Ага! Чотири лики символізують чотири вітри, які віють із різних частин світу. А ще подивися на кути будинку аж нагорі. Бачиш, там лелеки. Той, що зліва, тримає напис: «Віщує весну». Той, що справа: «Повертає зиму». А між третім та четвертим поверхами латинкою написано таке: «Усе має свій початок, усе має свій кінець».

— Ти знаєш латинку? — перепитує здивований Сергій.

Арсен морщить носа та куйовдить своє волосся.

— Якби ж то. Не зашкодило б. Хіба що трохи. Бабуня мене починала вчити та… Захворіла. А от бабуня добре знає, і не тільки латинку. Бо все, про що тобі оповідаю, від неї почуте. Вона не просто любить наше місто. Бабуня і все, що вона знає, для мене і є Львів. Отой, найсправжнісінький.

А потім десь близько шостої хлопці йшли «до праці». Лікар бабуні Володимир Васильович «домовився» з паркувальниками на стоянці біля лікарні, і хлопці за гроші мили машини. Ось так заробляли собі на хліб і на масло. Арсен економив кожну копійчину і зі зневагою ставився до тих, хто ті гроші безглуздо тринькав. Сергій не зовсім розумів друга. Для чого так напружуватися, коли можна й по-іншому гроші добувати, набагато простіше? Тим паче, в такому великому місті! Але нічого не радив приятелю, бо був у нього в гостях і мусив поводитися чемно. До того ж бути дармоїдом не хотілося.

Одного літнього вечора, десь після другого тижня Сергієвого перебування в Арсена, трапилася така історія. Вони поверталися з роботи додому, втомлені і трохи сердиті. За останню вимиту машину нічого не заплатили, бо їм дістався якийсь немісцевий жлоб, що дав хлопцям по цукерочці «за труди». А коли дядечки-паркувальники почали його соромити, взагалі сказав, що поскаржиться кому слід на те, що ті використовують рабську працю неповнолітніх. Мусили змиритися.

Так от. Їхали хлопці в трамваї, Арсен притулив щоку до вікна і дрімав. На одній із зупинок увійшла огрядна тітонька, зав’язана в білу хустину під молодичку, з величезними торбами. Усілася перед ними. Вагон був майже порожній, а оскільки вони сиділи в кінці вагону, то ніхто назад і не озирався, не придивлявся дуже до них. Тітонька заходилася щось там поправляти в напханих торбах. Чорна дамська сумочка пані теліпалася просто над ногою Сергія. Вона була відкрита, і з неї спокусливо стирчав гаманець — товстий, новий. Сергій навіть не думав, що можна вчинити по-іншому. Красти в дитбудинку не вважалося гріхом, навпаки — за те, що цього не вмієш, могли і по голові натовкти. Коли він вчився в п’ятому-шостому класі, ще до появи у школі Арсена, і належав до групи малих, то старші хлопці вимагали «приношень» від менших — двадцять-тридцять копійок в день. А де їх узяти? Звичайно, вкрасти. Не вмієш — навчись. У школі в їдальні ненароком залазив у кишеню до однокласника чи однокласниці з місцевих або йшов на базар. Але після того, як зловили кількох хлопців на гарячому і дерик отримав від міліції «наганяй» і погрози від постраждалих у розправі, збори мзди припинилися. Та старі звичмі залишилися, і кралося тільки тоді, коли траплялася нагла необхідність. Слід сказати, що Сергій жодного разу на крадіжці не попався, мав до цього «вроджений» хист. Він не кидався відразу на жертву, вмів очікувати. А тут і зараз жертва видавалася просто ідеальною.

Шур-шур розкрита торба по нозі. Арсен дрімає, довкола порожньо, спереду ніхто не озирається, поруч нікого. Хвать і…

Рука Арсена на його, німий докір в очах. Арсен перехоплює гаманець. Сумка піднімається вгору, бо тітонька щось там поправляє в себе на голові, хустина сповзла. Арсен нахиляється, кидає гаманець на підлогу, майже біля ноги жінки, торкає її легко за плече:

— Пані, пані! То не ваш гаманець під ногами валяється?

Жінка вся стрепенулася, зірвалася на ноги, нагнулася,

підняла. В очах стільки вдячності та переляку:

— Мій-мій-мій! Ой, хлопчики, золоті мої! Ох, я роззява, — забідкалася, поправляючи то сумочку, то хустину на голові. — Майже все б втратила! Сьогодні зарплату нарешті за півроку видали, то я моїм лоботрясам різного накупила… Дякую вам, любі хлоп’яточка! Яка має бути горда мама, що народила та виховала таких чесних діток. Ой, ой, я зараз.

Вона похапцем, навіть не відкриваючи гаманця, не перераховуючи гроші, запхала його до сумки, закрила торбу на блискавку і заходилася щось вишукувати у своїй картатій торбі. Нарешті дістала дві пачки світочівських цукерок «Морські камінці». Тицьнула їм до рук, а