read-books.club » Сучасна проза » Гайдамаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Гайдамаки"

111
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Гайдамаки" автора Марко Вовчок. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15
Перейти на сторінку:
приказував, та не признається вона, - почала та й зупинилася. Тільки наминула, та й годі. А я таки допитаюся... Умисне піду до куми.

А тітка Мокрина промовляє:

- Мати Божа! Мати Божа!

- Позабирали злото, срібло, перли, оксамити, атласи - усе чисто, та й зникли, наче їх не було... Зникли, серце, як мара... А панство лежить скручене - бо теж, не жартуючи, скрутили... як залізом. Відспівали опівночі півні, співають вже й на світання... Пан не рухне, лежить, як галушка, а пані як почала репетувати, як почала... ревла, як тур... - Хіба не знаєте, яка? Там така, що кам’яну гору пересіче! То покотом, то поповзом, то підскоком таки якось доп’ялась до порога, та головою, любочко, у двері, та головою - аж двері заспівали, та знов гукати, та знов покотом, та знов підскоком до другого порогу. А сонечко вже у всі вікна променіє - та знов репетувати: «Оришко! Ганно! Параско! Іване! Грицько!» А ті ані пари з уст - поскручувані! Репетувала б вона хто його зна поки, коли б не холодківський Омелько Шпак... Несе той Омелько Шпак лист від свого пана і в див йому, що вже сонечко геть-геть підбилося, а в дворі, наче серед степу: ані голосу людського, аніякого руху. Загляда у стайню, а там, любочко, возниця той, Іван Дейнека, - наче у сповиточку! Шпак його визволяти - та обоє до кухаря, до челяді, та усі тлумом у покої рятувати панів. Пан дуже, мабуть, перелякався - і голосу в його нема, а пані б’ється, а пані кричить - аж синя. Підвели, розкрутили... як зірветься вона, як затупотить на челядь: «Де ви були? Де були?» - Скручені, кажуть, уста нам позатулені... Не второпає, що їй кажуть, кидається, як несамовита, по покоях: «Я вам! Я вас! Знатимете! Пам’ятатимете!» Зараз по справника. «Біжи! Лети!» Скочили по справника, хто його зна, що й буде! Там тепер уся челядь, як нежива. «А дівчатам, - хвалилась пані, - таку кару завдам, таку кару»... І хто його зна, що буде! Хоч з мосту та в воду!.. А пани наїздять та наїздять - із Лучки, із Махночки, із Красноборовки, із Журавки, - та все радяться, як тих гайдамаків запопасти. І звідки ті гайдамаки взялися? І куди вони зникли? Зникли, як здиміли! Чи ж таки їх не знайдуть? Як на мою думку, то їх таки застукають, хоч вони, може, й характерники.

Оце спитайте мене, що діялось позаторік, то, може, й не згадаю - навіть забуваю і сьогорічне, а те стародавнє немов перед очима. Коли яка пташка кудою пурхнула, де який вітрець повіяв, хто яке слово промовив - усе, як викуте, в серці... Давненько та лепетлива Мелася Чубатка по тім березі, а ось вона тут, блискотить очима та дроботить... Бачив я її і стареньку, та старенька згадується мені, наче крізь туман, а стоїть жива в очах та давня чорнява білозубочка у червоному очіпку, швидка, як мотиль, а вертка, як дзиґа, невгавуща, як вода в лотоках...

- А в Зарубинцях не чутно за тих гайдамаків, Максиме? - пита тітка Мокрина.

- Може, я й чув, - одказує, - та вже й забув, що там плескали.

Мелашка перехоплює:

- Як то? Як то? Я питала Гершкову небогу, що шинок держить у Зарубинцях, то, каже, такий там розрух, що батько сина, а чоловік жінку забувають, як звати... Недалечко там, десь коло попової греблі хтось вже бачив тих гайдамаків, - так, кажуть, вигравають кіньми, і хвалилися: «Усіх, хвалилися, порубаємо!» Моя годино! Доскочуть вони, серце, і до нашої пущі і до вашої... Певно...

- А поки що час мені пущу оглянути, - каже батько.

- Та мені час додому, - додає Максим.

Та до Чубатки:

- Може, проведемо вас, як ви такі налякані дуже?

- Ой, проведіть, проведіть, голубе, бо поспішаюся, так поспішаюсь, а боюсь... Ходім, ходім...

Та, спинившись на порозі:

- Застукають вони нас, тітко Мокрино, застукають, любко, як пити дадуть... А там такі вони, славлють, немилосердні, такі немилосердні... Замордують! Ой, застукають...

- Поспішаймося трохи, - знов каже Максим, - щоб часом нас не застукали от тут у лісника на хатньому порозі.

- Ой, не лякайте мене, Максиме, бо й так серце колотиться, не вгаваючи... Ходім, ходім хутенько, бо чоловік давненько, мабуть, виглядає...

- А що, - кажу, - як ті гайдамаки та справді заскочуть?

Тітка Мокрина, хоч в самої, може, тенькає серце, заспокоювати та вговоряти:

- Хай Бог милує, дитино! Не лякайся, голубе, бо та Чубатка часом набазікає, що на вербі груші... Катре, любко! Що се ти в задумі?

Катря наче прокинулась і знов узялася за свої мережки.

- Ти не бійся, серце. Що бог навине, того ніхто не мине.

- Я, тіточко, не боюся.

- Часом правди на ноготок, а приложиться на локоток, доню...

- Авжеж, тіточко.

- Як Божа воля, діточки, то, кажуть, вирнеш і з моря, то вповаймо на Господа. На віку, мовляв, як на довгій ниві, усяке трапляється; часом здається, що дожився вже до самого краю - тільки й ходу, що з моста та в воду, а Господь і визволить. От хоч би й я: чого-то я не знала в світі - бачилось усе, зналось усе... А ось дожила до сивої скроні, та ще Господь і здоров’ячка дає на потрібну роботу. То не турбуймося, голуб’ятка... Вповаймо на Пречисту.

- А як таки заскочуть? - кажу.

- Щоб ти мені і думати про се покинув, Матвійко! - ніби гримнула тітка Мокрина. - Чуєш? Ти от лучче послухай, як колись твоя стара тітка та ведмедя вилякала. Прилучилося те давненько, ще як я дівувала і червоним маком квітчалася... Того року суниць і полуниць така сила зародила, що й не сказати - по лісі, по полянах скрізь як кармазином вкрито. І так нам, дівчатам, ті суниці аж пахнуть. А в чорноставську пущу ми і тоді за старого пана боялися заглядать. Що його робить! Коли Настя Несвітайлова і надумала; то то ж була вигадчиця, то то ж була замислівка! А вже як чого сильне забажа, то ніхто не переконає - свого докаже. А бистра, як блискавиця, а весела! Велося, як і іншим - горенько знала, - а ніколи не журилася, не смутовала. «Нехай і так, - було каже, - а я таки веселюся... Хоч плач,

1 ... 14 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гайдамаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гайдамаки"