Читати книгу - "Коли ти поруч"

чого. Віталій залишався сам. І від його рішення залежали ці люди, що перебували на межі життя і смерті. Щоправда, двоє з них були вже мертві, і Віталій Степанович, констатувавши факт їхньої загибелі, важко зітхнув. Серед загиблих був зовсім іще молодий хлопець і маленька, худенька жінка. Вона померла з широко розплющеними очима, які дивилися в одну точку, ніби не розуміючи, чому життя повелося з нею раптом так жорстоко. Віталій прикрив їй повіки і відвернувся. Його чекали ще ті, в кому жевріло життя. І він, зосередивши всі свої сили, побіг до них.

– Тільки не втрачай спокою, – повторив він собі вголос слова наставника.

– Що ви сказали, лікарю? – запитав його хтось.

– Операційна готова? – замість відповіді спитав він.

…Віталій Степанович, ледве тягнучи ноги, вирішив іще раз оглянути своїх хворих. Настав вечір, і незабаром мусив приймати зміну Іван Іванович. Віталію дуже хотілося, щоб його наставник залишився задоволеним. До того ж треба було вкотре вже переконатися, що він зробив усе правильно.

Спочатку лікар зайшов до палати, де лежав Олексій з прооперованою ногою в гіпсі.

– Ну, як, Олексію, наші справи? – звично запитав Віталій.

– Уже нормально. Спасибі вам, – усміхнувся Льоша.

– Не забудь сказати «спасибі» медсестрі, яка вас там усіх рятувала.

– Даші?

– Даші. Встигли познайомитися?

– Вже давно. Вона моя наречена, і ми збираємось одружитися.

– Так?! І коли весілля?

– У серпні.

– Вітаю! Молодець, хлопче! Таку дівчину відхопив! Значить, Олексію, тобі якнайкраще підійде приказка «Загоїться, коли весілля скоїться».

– Сподіваймося.

– Та що там сподіватися? Такі, як Даша, на дорозі не валяються. З нею можна весілля зіграти і на милицях.

– Краще вже без них.

– Ну, гаразд, – сказав лікар. – Одужуй.

Віталій Степанович зайшов у палату в кінці коридору. Тут лежали двоє чоловіків. Він підійшов до одного з них і помацав долонею чоло, на якому блищали крапельки поту. У хворого була ще висока температура, але, на диво, після такої складної травми і операції цього здорованя не довелося переводити в реанімаційне відділення. Від дотику руки чоловік розплющив очі, провів язиком по спраглих губах і ледве чутно спитав:

– Лікарю, хлопчисько живий?

– Живий, Петю, живий. Щоправда, поки що перебуває в реанімації, але, думаю, з ним усе буде добре.

– Батьків його викликали?

– Звичайно.

– Це я його віз.

– Та ти не хвилюйся, з ним усе буде добре. Його врятувала одна медсестра. Якби не вона, то… Я не знаю, вижив би він чи ні.

– А як Пашка?

– Паша? А он він, поруч із тобою. Спить іще. Хай відпочиває.

– Спасибі вам.

– Нема за що. Це моя робота, – відповів Віталій Степанович і попрямував у наступну палату.

– Ну, як, Сергію Максимовичу, себе почуваємо? – запитав Віталій і сів поруч із ліжком на стілець. Жахливо гули ноги, відмовляючись тримати не менш стомлене тіло.

Сергій уже був при тямі й розумів, що перебуває в лікарні. Як тільки він згадав, що з ними сталося, став шукати очима Віталіну і спробував підвестися, не побачивши її поряд. Але його хребет був наче закутий у кам’яну брилу, і щось стискало його, немов залізними лещатами. Перший його порух викликав дикий біль у всьому тілі, він застогнав і прикрив очі. У цей час увійшов лікар.

– Віталіна… Де моя дружина? – тихо спитав Сергій.

Віталію Степановичу не раз доводилося повідомляти родичам про смерть їхніх близьких. І кожен раз зробити це було так само важко, як і вперше.

– Вам не можна рухатися. У вас на хребті тріщини, – зволікаючи з неприємною розмовою, сказав Віталій Степанович.

– Що з Вітою? – повторив своє запитання Сергій і з надією в очах подивився на лікаря.

«Він чекає доброї новини», – подумав Віталій і відчув себе катом, готовим ось-ось зрубати голову з плечей цій людині.

– Вона загинула, – глухо сказав Віталій і відвів погляд.

Сергій стиснув до болю зуби і застогнав. Усе його життя стало важким тягарем, в одну мить втративши свої фарби і весь свій сенс. Він не приховував своїх сліз, які потекли по щоках, бо тепер йому було однаково, що про нього подумає цей молодий лікар і що буде з ним самим. Йому не потрібне більше це порожнє життя, в якому не було боязкої дитячої посмішки Віталіни та її відданих бездонних великих очей.

– Відійдіть! – процідив він крізь зуби. – Я не хочу нікого бачити! Я нічого не хочу! Нічого!

Лікар натиснув червону кнопку виклику медсестри. Коли прибігла захекана Ася, Віталій Степанович сказав:

– Терміново вколіть йому заспокійливе та снодійне.

Він вийшов з палати, не в змозі більше нічим допомогти цьому великому і дужому чоловікові у хвилини його слабкості й відчаю.

Сергій хотів, але не міг повірити у жахливу новину. Його свідомість її просто не сприймала. Він бачив перед собою очі, які могли керувати його почуттями, просити, наказувати, любити, але не змогли зупинити неминуче. Сергій не міг упоратися зі своїми почуттями і плакав уперше за своє доросле життя, не соромлячись і не приховуючи сліз. Його охопила нездоланна жага чути голос Віталіни, відчути дотик її легкої, такої ніжної руки. Він, міцний, сильний, що мав владу і гроші, раптом збагнув свою нікчемність, слабкість і безвихідь, залишившись без підтримки маленької, тендітної жінки.

Він не опирався, коли в його передпліччя вп’ялася одна голка, потім – інша. Медсестра співчутливо подивилася на чоловіка, який плакав, і не знайшла потрібних слів. Вона зрозуміла, що зараз ніякі слова втіхи йому не допоможуть, він мусить побути наодинці, виплеснути своє горе назовні і прийняти жорстоку реальність того, що сталося. Переконавшись, що велика доза заспокійливого та снодійного почала діяти і глухі ридання, які вириваються з грудей чоловіка, переходять у тихий стогін, вона тихенько, навшпиньках вийшла з палати, залишивши Сергія сам на сам зі своїм горем.

«І все-таки Іван Іванович мав рацію, – подумала Ася, йдучи коридором, – коли лаяв мене за підбори, які видають «цок-цок» при кожному кроці. Іноді треба йти безшумно і непомітно».

Віталій Степанович зайшов до жіночої палати, де було кілька хворих. «Мабуть, менше за всіх постраждала ця дівчина-медсестра», – подумав лікар, підходячи до Даринки. Дівчина з пластиром на лобі та перебинтованими руками напівлежала в ліжку з книжкою в руках.

– Як почуває себе наша героїня? – усміхнувся Віталій Степанович.

Щоки Даші миттєво спалахнули рум’янцем, і вона, відчувши це, зашарілася ще дужче й опустила очі, приховавши їх довгими віями.

– Теж мені, скажете, – сказала вона, – знайшли героїню.

Віталій Степанович подивився на дівчину і дбайливо перепитав:

– І все-таки, як ви себе почуваєте?

– Нормально. Що зі мною може бути? Я ось про що хотіла