Читати книгу - "Не вурдалаки"

– До Бога, але ж я тоді була зовсім мала та дурна!

– А Боженько допоміг йому і з полону втекти, і з оточення вийти, і додому повернутися. А ти думала, що б могло з тобою трапитися, якби ти пішла тоді з Христинкою купатися? Бог тобі зберіг життя.

– Все одно не піду! – сказала я і зупинилася біля самого порога церкви.

– Донечко, – так Тьотя зверталася до мене. – Ось вислухай мене. Ти вже майже доросла, скоро школу закінчиш, залишиш село, вступиш до інституту. Тоді вже точно не зможеш піти до церкви, бо якщо дізнаються, то виженуть. А тобі треба сходити, сповідатися, причаститися. Треба Бога попросити, щоб тобі іншу долю дав, не таку, як нам, а кращу. То ходімо, доки є така нагода.

Я погодилася, і пішла та зробила все, як наказувала Тьотя. Я довго не розмірковувала, про що благати Всевишнього. Бога я попросила, щоб дав мені змогу стати вчителькою. Це було моє найбільше бажання.

Пам’ятаю, як була траурна лінійка в школі, коли помер Сталін. Тоді всі плакали, як за рідним батьком. Я теж плакала. Сльози мої були щирі.

А взимку захворів наш улюбленець Стьопочка – син Тьоті. Він занедужав, заслаб, почав худнути та погано їсти.

– Що у тебе болить, моє янголятко? – допитувалась схвильована Тьотя.

– Нічого, – казав він і прикривав свої великі блакитні оченята.

Потім він почав казати, що у нього болить голівка. Прийшла фельдшерка та почала давати Стьопочці якісь пігулки, робити йому щодня уколи. Але дитина танула на очах, мов свічка з воску.

– Зробіть будь-що, – благала Тьотя лікарку, – аби лише він одужав.

– Я і так роблю все можливе, – сказала та. – Але дитина тяжко хвора.

– Що у нього?

– Менінгіт.

Тьотя відкрила скриню, дістала єдину нову річ, яка у неї була – відріз на плаття.

– Ось, візьміть, – простягла їй. – Від щирого серця даю.

Ми всі підходили до Стьопочки по черзі, гладили його русяве волоссячко, намагалися якось втішити. Але незабаром він вже майже нічого не їв, став худеньким-худеньким, одні блакитні оченята світяться. Йому і надалі продовжували колоти уколи, але страшний головний біль не проходив. Одного разу, коли я прийшла з школи, він мене попросив перенести його на теплу лежанку.

– Мені дуже холодно, – тихенько сказав він.

Я взяла його на руки, а він вже став легенький, як пір’ячко. Поклала його на лежанку, вкрила кожухом.

– Так краще? – питаю.

– Так, – відказує так, що ледь чути. – Але все одно зимно.

А ввечері, коли всі були вдома, наш Стьопочка тихенько помер. Тьотя кричала, рвала на собі волосся, билася об землю.

– Це за мої гріхи! – кричить несамовито.

– Та які там гріхи?! – мати намагається її заспокоїти. – Ми всі не безгрішні.

– Ні! Ні! Це мене Бог покарав за те, що хотіла дитину у своєму лоні вбити! Пробач мені, моє янголятко! Пробач, дитинко! – побивається бідна наша Тьотя.

Наступного дня прийшли однокласники Стьопочки, принесли від школи вінок. Поховали ми його, насилу Тьотю відтягли від могили, бо хотіла туди за домовиною стрибати. З того часу Тьотю стало не впізнати. Вона стала тихою, мовчазною та сумною. Краще вже б тужила чи плакала, аніж сиділа мовчки цілими днями. Дивиться кудись поміж людей, думає про щось своє і ні пари з уст. Покличемо їсти за стіл, не йде. Сидить, ніби і не чує нікого. Мати ввечері з ложки заллє їй у рота щось, та мовчки проковтне і знову сидить. Ми вже і плакали, і вмовляли її – не чує нас. За кілька днів Тьотя ніби прокинулася. Схаменулася, підхопилася, кудись побігла. Ми за нею. А вона впала на коліна перед образами і пробачення у Бога просить. Та так щиро, що ми не втрималися та розплакалися. З того часу тільки те й робить: то сидить на лавці у німому мовчанні, то падає перед образами на коліна. Їсти зовсім відмовилася. Матері вдавалося в день залити їй до рота лише кілька крапель води. Тьотя почала сохнути, як і її Стьопочка. Викликали фельдшерку. Вона оглянула Тьотю та сказала, що тіло у неї не хворе, хвора душа.

– Будьте до неї ласкаві та уважні, – дала вона пораду.

Та хіба ж ми не старалися?! Прийдемо, попритуляємося до неї з усіх боків, і розмовляємо, і плачемо, але вона нас не чує – і все. Я вже і книжку «Кривенька качечка» з бібліотеки принесла. Сиджу, читаю, поглядаю на Тьотю. Хоча б один м’яз на обличчі поворухнувся!

На сороковини пішла з нами Тьотя на кладовище. Побачила могилку сина, згадала. Впала на неї, знову пробачення просить. Попрощалася з сином та пішла покірно за нами додому. Йде така смиренна, така тиха, лише похитується, бо стільки днів нічого не їла. Прийшла додому, лягла на дерев’яній лавці, руки на грудях склала. Ніби заспокоїлася, думаємо. Мати взяла ряднину, підійшла до Тьоті, щоб її вкрити.

– Нема у вас, дітоньки, більше Тьоті, – тихо сказала мати. – Померла вона. Від туги за дитиною померла.

Полегшення у житті ми відчули на початку п’ятдесятих років. У той час ми вже не голодували, хоча розкоші не зазнали. Я вже не ходила в латаній-перелатаній та перешитій сукні, а мала ситцеві платтячка. Кожного літа я працювала разом з дорослими в колгоспі. Маняша взагалі пішла працювати після четвертого класу. Їй доводилося працювати на рівні з дорослими, не маючи поблажок для її юного віку. Вона з нетерпінням чекала літа, коли ми з Валею підемо на роботу і будемо цілісіньке літо разом.

Того літа, коли я закінчила дев’ятий клас, ми знову були разом. Зазвичай ми працювали в полі на покосах жита. Жито чоловіки косили косами, а ми, дівчатка, разом з жінками брали його та в’язали спочатку в снопи, снопи складали в полукіпки по тридцять штук, потім їх звозили на конях у велику скирту, поруч з якою працювала молотарка. Найприємнішою була обідня перерва, коли ми похапцем їли, запивали водою з дерев’яної бочки та швидше бігли до коней. Ми найбільше любили кобилу Ласку. Вона пережила тяжкі повоєнні роки, зорала не один гектар земельки, рятуючи людські життя від голоду. Ласка була вже старенькою, але все ще працювала в колгоспі. Біжимо наввипередки до Ласки, а вона вже радіє, бо знає, що дамо шматочок цукру. А ми втрьох, я, Валя та Маняша, сідаємо верхи та їдемо до річки напувати Ласку. Шуткуємо, дуріємо, співаємо «Три танкісти похотіли їсти» та заливаємося сміхом. Біля тихої заводі