Читати книгу - "Зоряний хлопчик"

— А я просто створений для суспільного життя, — виголосив Фонтан, — так само, як і мої родичі, навіть найскромніші. Де б ми не з’являлися, ми привертаємо загальну увагу. Сам я ще не мав справжнього виходу, та коли це станеться, ефект буде грандіозним. А що ж до родинного життя, воно дуже швидко старить і відволікає од високих і величних думок.

— О! Величні думки про життя, які ж вони прекрасні! — зітхнула Качка. — До речі, вони якраз нагадали мені, як я зголодніла! — і Качка попливла ставком, видаючи своє «Кря-кря-кря».

— Поверніться! Поверніться! — заволав Фонтан. — Мені ще так багато треба вам розказати!

Але Качка не звертала на нього уваги.

— Ну і добре, що вона забралася звідси, — мовив він сам до себе по хвилі, — в неї такі примітивні погляди на життя.

І він загруз у болоті трохи глибше й замислився про самотність генія, коли раптом на берег вибігли двійко хлопчаків у білих курточках. У руках вони тримали казанок і оберемок хмизу.

— Мабуть, це делегація до мене, — мовив Фонтан і спробував набути гідного вигляду.

— Тю! — озвався один із хлопчаків. — Глянь-но на той нікудишній драний ціпок!

Цікаво, як він сюди потрапив, — і він витягнув палю з Фонтаном із канави.

— Нікудишній ціпок! — Фонтан аж захлинувся. — Неймовірно! Розкішний ціпок, ось що він сказав. Розкішний ціпок — це комплімент. Власне, він прийняв мене за одного з Придворних Достойників.

— Давай кинемо його у вогнище, — сказав другий хлопчик. — Тоді казанок швидше закипить.

Вони склали хмиз докупи, встромили палю з Фонтаном всередину і розпалили вогонь.

— Просто пречудово, — зрадів Фонтан. — Вони хочуть запустити мене серед білого дня, щоб усі мали змогу на мене намилуватися.

— Зараз ми трохи перепочинемо, — мовили хлопчаки, — а коли прокинемося, вода в казанку вже закипить.

Вони вляглися на траву й заплющили очі.

Фонтан сильно вимокнув, отже дуже довго не загорявся. Втім, нарешті вогонь дістався і його.

— Зараз я злечу! — оголосив він, розпрямився й напружився. — Я знаю, що піднімуся вище за зорі, значно вище за місяць і значно вище за сонце. Власне, я злечу так високо, що…

— Вз-з-з! Вз-з-з! Вз-з-з! — у він злетів у повітря.

— Чудово! — гукав він. — Я літатиму так вічно! Який я маю успіх!

Проте ніхто цього не побачив.

Раптом він відчув якийсь дивний лоскіт по всьому тілу.

— Зараз я вибухну, — крикнув Фонтан. — Я запалю увесь світ, я здійму такий галас, що ніхто ні про що інше й не говоритиме протягом року!

І він дійсно вибухнув. Ба-бах! Ба-бах! — розірвався порох. Тут не було сумнівів.

Проте ніхто цього не почув, навіть оті двійко хлопчаків, бо вони міцно заснули.

І лишилася від Фонтана тільки довга палиця, яка впала на спину Гуски, яка гуляла вздовж канави.

— Святий Боже! — заволала Гуска. — Зараз піде палаючий дощ!

І вона хутко пірнула під воду.

— Я знав, що викличу велику сенсацію, — видихнув Фонтан і затих навіки.

Гранатова світлиця

Юний Король

У ніч напередодні коронації юний Король сидів самотою у своїй розкішній спочивальні. Усі придворні попрощалися з ним, уклоняючись до землі, як того вимагав церемоніальний етикет, і повернулися до Великої Зали палацу, щоб отримати останні вказівки від Професора Етикету, бо серед них були й такі, що поводилися цілком природно, а для придворного це, годі й казати, великий недолік.

Парубок — шістнадцятирічний Король був іще парубком — не надто шкодував, коли вони пішли, і, зітхнувши з полегшенням, відкинувся на м’які подушки своєї розшитої кушетки. Отак він лежав, з ошелешеними очима й розтуленим ротом, немов смаглявий лісовий фавн або якесь звірятко, що потрапило в пастку до мисливців.

Його й справді знайшли мисливці — натрапили на нього, коли він, босоногий, із сопілкою в руці, ішов за отарою бідного козопаса, який його виховав і сином якого парубок завжди себе вважав. Він був дитиною єдиної дочки Короля від таємного шлюбу з чоловіком, значно нижчим від неї за соціальним станом. То був чужинець, казали одні, який чарівною магією своєї гри на лютні приворожив до себе Принцесу; інші подейкували про художника з Ріміні, якому Принцеса виявила багато, мабуть, забагато, честі і який раптом зник із міста, не закінчивши своїх розписів у Соборі. Коли немовляті був лише тиждень, його викрали у матері, поки вона спала, і віддали під опіку бідного селянина та його дружини, які не мали власних дітей і мешкали далеко в лісі, у цілому дні їзди від міста. За годину після пробудження білява дівчина, що дарувала немовляті життя, померла від горя або чуми, як засвідчив придворний лікар (або, як дехто припускав, від швидкодіючої італійської отрути, поданій у склянці вина з прянощами); і коли вірний посланець, що віз дитину в луці сідла, зліз із замученого коня й постукав у непоказні двері хатини козопаса, тіло Принцеси вже опускали в могилу на занедбаному кладовищі за міськими мурами — у могилу, де, як кажуть, уже лежало тіло напрочуд гарного нетутешньою красою юнака, у якого руки були зв’язані за спиною міцною мотузкою, а на грудях темніли криваві рани від численних ударів кинджалом.

Такою принаймні була історія, що її пошепки переказували люди. Достеменно відомо лише те, що старий Король уже на смертному ложі — чи то спокутуючи великий гріх, чи не бажаючи, щоб королівство перейшло до іншого знатного роду — наказав послати за хлопчиком і в присутності Королівської Ради оголосив його своїм спадкоємцем.

Здається, тої самої миті як хлопця визнали наступником Короля, його охопило дивне зачудування красою, якому судилося так вплинути на все його подальше життя. Ті, хто супроводжував його до призначеного йому покою, частенько пригадували вигук захоплення, що зірвався з його вуст, коли він побачив вишукані шати й розкішні коштовності, приготовані для нього; пригадували майже несамовиту радість, із якою він зірвав із себе та пожбурив геть грубу шкіряну сорочину та зашкарублий кожух. Щоправда, він, бувало, тужив за вільним лісовим життям і завжди аж тіпався з нетерплячки під час довгих придворних церемоній, які щодня забирали так багато часу, проте чудовий палац — Joyeuse (Радість — французькою), — де юнак нині став володарем, видавався йому новим світом, щойно створеним для його втіхи. І коли йому вдавалося втекти із зали засідань чи з аудієнцій, він збігав додолу пишними порфіровими сходами, що їх