Читати книгу - "Врятовані совістю"

про «Капітана», командира взводу, бо ж обидва були ранені. Через це непорозуміння виникла суперечка, солдати ніяк не могли зрозуміти один одного, як того капітана треба рятувати. Нарешті, коли за хату приповз ранений Капітанов, стало ясно, що треба рятувати капітана Зяблікова, який лежав ранений під плотом через дорогу. Оскільки стрілянина припинилася, солдати почали радитися, хто ж і звідки стріляв і не могли прийти до згоди, аж поки Капітонов зціпивши зуби від болю не сказав їм, що стріляли з даху хати священика. Не встигли вони прийняти якесь рішення, як з-під кручі загриміли вибухи гранат, автоматні і кулеметна черги. Усі з переляком переглянулися, але хтось зрозумів, що це партизани роблять спробу прорватися, використавши обставини на свою користь. На це вирішили не звертати поки що уваги. Та на біду, стрілянина почалася ліворуч і невдовзі праворуч. Солдати розгубилися зовсім і почали кожен на свій розсуд пробиратися до школи, але двоє таки не забули про капітана Зяблікова.

* * *

А перед тим повстанці в халабуді продовжували нараду. Вирішено було цієї ж ночі зробити напад на загін в селі з метою врятувати Орлика і Ковеля. План був такий. Перша група має прокрастися до школи і визволити Ковеля без зайвого галасу, наскільки це можливо. Михайлик казав хлопцям, що його тримають у шкільній коморі. Друга група має атакувати і захопити плебанію. Після цього кілька людей виводять коней, а решта тримає оборону. Як тільки фіру запряжуть і покладуть в неї Орлика, кілька бійців сідає на коней охляп, а кому не вистачить коней — на фіру і після цього починається швидка втеча.

Коли план був прийнятий і усі полягали відпочивати, раптом у селі почалася стрілянина. Золотий підхопився і негайно вигукнув:

— До зброї!

А бійці і самі вже були на ногах, підхопили автомати і моментально вискочили з халабуди. Золотий не міг знати у чому справа, але перестрілка могла бути лишень між москалями і повстанцями. Не довго думаючи, він наказав:

— Бігом до край лісу, там розберемося.

За п’ять хвилин вони вже могли бачити, що робиться в селі. За хатою, що навпроти плебанії скупчилося кілька солдат. Ромко гукнув командирові:

— Либонь вони викрили Ореста.

— Зрозумів. Хлопці, готуйте гранати. Вперед!

Побачивши, що москалі у паніці тікають після перших вибухів, повстанці побігли до плебанії стріляючи на ходу.

Вже на місці Золотий відібрав бійців, які мали визволяти Ковеля, а решті велів готувати коней, Ромкові ж казав мерщій лізти у печеру і негайно виводити партизанів через «Зміїну нору». Знизу часом було чути вибухи гранат і безперервна стрілянина. Золотий зрозумів, що бойовики у печері, почувши постріли, самі вирішили пробиватися на волю.

Між тим, Ковеля знову допитував Вахрушев. Коли почулися перші постріли, боєць збагнув, що почалася планована операція звільнення. Він миттю перескочив через стіл, зручним прийомом скрутив руку Вахрушева за спину і, утримуючи її, витягнув у нього з кобури пістолет. Все сталося так швидко і несподівано, що Вахрушев, якій ніколи і не був справжнім солдатом, не встиг отямитися та розкрити рота.

— Тихо, капітан! — прошепотів Ковель на вухо Вахрушеву.

Та той і не думав піднімати галас, зовсім забувши про вартового за дверима. Він без спротиву дав собі скрутити руки за спиною ременем, який Ковель блискавично висмикнув зі своїх штанів. Коли Вахрушев роззявив був рота, Ковель запхав до нього пілотку капітана, яка як раз попалася під руку. Після цього Ковель поклав нещасного черевом на підлогу і тихенько відчинив вікно. Вулицею вже бігли напіводягнені солдати в напрямку до церкви. Ковель вислизнув у кущі бузку під вікном і причаївся. Коли один з останніх із солдат пробігав повз нього, він дав йому підніжку і той носом врізався в бруківку. На його падіння ніхто не звернув уваги, бо в поспіху впали ще кілька солдат. Ковель спритно підхопив «пепеша», що випав з рук москаля і непомічений шмигонув у чиєсь подвір’я. Він знав коротшу дорогу до церкви, звідки гриміли постріли і через кукурудзу по людських городах побіг у той бік, випереджаючи москалів. Добігши до церкви, Ковель вискочив на невисоку дерев’яну дзвіницю, що стояла ближче до вулиці, і зразу почав стрільбу короткими чергами по солдатах, які вже були зовсім недалеко. Ті негайно залягли попід парканами і плотами і відкрили по дзвіниці вогонь. Ковель присів і хотів був перебігти в якесь інакше місце, але з-за плебанії пролунало кілька автоматних черг, а на подвір’ї навпроти вибухнуло три чи чотири гранати.

Солдати перенесли вогонь у той напрямок і Ковель, ховаючись за дзвоном глянув у бік плебанії. Він нічого не встиг побачити крім кількох солдат, які пригинаючись бігли між хрестами біля церкви, двоє з них тягли пораненого Зяблікова. Ковель знову присів і коли на подвір’ї все стихло, почав швидко спускатися по дерев’яних сходах. Стрілянина припинилася і Ковель зміг перебігти до плебанії. Він зрозумів, що там мали бути свої. Коли він перескочив через паркан, то побачив, як з хати двоє бойовиків виводять Орлика, який тримаючись за плечі друзів, скакав на одній нозі. Спиною до нього стояв ніхто інший як Золотий і щось казав хлопцям. Ковель підбіг до Золотого і вхопив за рукав:

— Друже!

Той різко повернувся і здивовано-радісно вигукнув:

— Це ти?

І тут же щосили комусь заволав:

— Ади, хлопці! Ковель тут! Усі сюди!

Негайно за-за стодоли вибігли Грім і Гомін, а через хвильку також Довбуш з кількома бійцями. Тим часом зі стайні вже вивели коней і впрягали у фіру. За кілька хвилин все було готове до втечі, але бойовиків з печери ще не було. Однак стрілянина внизу дещо вщухла, очевидно, партизани почали відхід. Фіра, на якій вже лежав Орлик, виїхала на дорогу і зупинилася. Ті, хто мав тікати верхи, повинні були дещо затриматись для прикриття відходу фіри. Не пройшло і хвилини, як із «Зміїної нори» виліз Славко, а за ним решта бійців. Без зайвих слів Золотий показав їм на фіру і ті зразу зрозуміли, що треба робити.

Все обійшлося щасливо, жодного переслідування не було, хіба навздогін ті з москалів, що прийшли до тями, випустили кілька автоматних черг, але кулі просвистіли мимо. Ввечері група зібралася в умовленому місці біля села Губин. Коней залишили біля покинутої лісничівки під наглядом двох бійців, а решта пішла до «Зимного яру», що був у двох кілометрах від лісничівки. Тут у гущавині лісу для виключних випадків був законсервований схрон із запасом зброї і набоїв, харчів та води. В схроні