Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

Останнім часом завдяки бурхливому розвитку соціальних мереж в Інтернеті («Facebook», «Одноклассники», «ВКонтакті» тощо) набула популярності теорія, яка стверджує, що всі жителі планети Земля знайомі між собою через ланцюжок із щонайбільше п’яти людей. Цебто, якщо ми візьмемо двох будь-яких людисьок на планеті, обов’язково знайдеться п’ятеро (або менше) людей, через яких вони є заочно знайомими. При підготовці мандрівки на острів Пасхи я зміг на власному досвіді переконатися у правильності цієї теорії, оскільки я летів на Рапа Нуї не просто так, а… погостювати у своїх друзів, чи то пак, у подруги. Як таке можливе, спитаєте ви? Все просто. Я знаю Яна. Свого часу Ян у Стокгольмі ще під час магістратури вчився в одній групі з чилійцем Оскаром. Отож, Ян знає Оскара. Отримавши диплом магістра, Оскар повернувся в Сантьяго, де за кілька років одружився з дівчиною на ім’я Хейді. У Хейді є найкраща подруга, яку звуть Хелен. А в Хелен є двоюрідна сестра з трохи дивним, як для дівчини ім’ям, Ваня (Vanya), котра є… корінною рапануйкою і живе на острові Пасхи! Отже, у моєму випадку ланцюжок набув вигляду: я — Ян — Оскар — Хейді — Хелен — Ваня. Тому на острові Пасхи нас із Яном мали зустрічати як своїх.

Не маючи з собою ніякого іншого багажу, окрім ручної поклажі (двох наплічників), ми без затримки прослизнули крізь приміщення аеропорту і посунули до виходу. Надворі купчилось чимало розмаїтого люду, більшість темноволосі, засмаглі, з приплюснутими носами, точно як у жителів далекої Меланезії, однак траплялися й інші — з русявим волоссям, жовтуватою шкірою та світлими очима.

Посеред юрми я відразу примітив невисоку жіночку, що тримала в руках пофарбовану в біле дерев’яну дощечку з написом: «Jan Fidler (2 persons)», і потягнув за собою Яна.

— Привіт! А ось і ми! — випалив я англійською, коли ми наблизилися.

— Іа-о-рана![22] — по-рапануйськи привіталася з нами остров’янка. — Я Ана Марія, мати Вані. Ваня, на жаль, не змогла прийти.

Після привітань Ана Марія розцілувала нас, наче рідних, а потім вручила кожному по вінку, сплетеному з продовгуватих яскраво-червоних квітів, — так в Океанії з давніх-давен вітають новоприбулих. Квіти приємно пахли, наче якийсь дорогий шампунь. Я з гордістю надяг вінок на шию і не знімав його аж до вечора, поки під палючим тропічним сонцем квітки не зав’яли і почали помалу розпадатися.

Затим ми втрьох завантажилися в білий джип «Suzuki», і Ана Марія повезла нас до котеджу, який на сім днів мав стати нашою домівкою (трохи згодом я виявлю, що всі остров’яни їздять виключно на «Suzuki», в пункті прокату машин також пропонують тільки «Suzuki»; таке враження, що колись ця фірма завезла на острів Пасхи цілий пором своїх машин, а місцеві, не маючи іншого вибору, миттю їх розхапали). Їхали ми зовсім недовго, якусь хвилину-дві, оскільки Ханга Роа, єдине селище на острові, починалося відразу за аеропортом. Ана Марія висадила нас на моріжку перед невеликим гостьовим будиночком з велетенськими розсувними вікнами, що простягалися від фундаменту аж до даху.

Я заскочив всередину і роззирнувся. У доволі просторій кімнаті стояло два широких ліжка, дві тумбочки з лакованого дерева, перекошена шафа для одягу і невеликий журнальний столик. Ліворуч виднів прохід, що вів до туалету та ванної кімнати. Довкола будиночка неквапом походжало кілька квочок з курчатами.

Нашвидку прийнявши душ та переодягнувшись, ми з Яном мерщій помчали в Ханга Роа.

* * *

Головна вуличка селища — авеню Атаму Текена. Вона відразу припала мені до душі. Два ряди чепурних одноповерхових будівель, переважно ресторанчиків та магазинів з сувенірами, розділяла вкрита фігурною плиткою дорога. Стіни всіх без винятку будинків вкривали графіті. Поміж дахами стирчали крислаті шапки пальм, а з-під фундаментів вигулькувало гігантське листя невідомих тропічних рослин, схоже на велетенські зелені дошки для серфінгу, ввіткнуті в землю.

Центральної площі в Ханга Роа не виявилося, замість неї було, якщо можна так сказати, центральне перехрестя. З півдня в перехрестя впиралася Атаму Текена, поворот направо вів до якоїсь аж надто стилізованої і модернової церковці, ліворуч розташувалися приміщення пошти, пожежна станція, відділення поліції і — в самому кінці, аж на березі океану — доволі пристойний футбольний майданчик з високими лавами для глядачів. Дорога, що тяглася на північ, через п’ять сотень метрів упиралася в музей патера Себастьяна Енглерта[23].

Житлові будинки рапануйців тулилися вздовж відгалужень головного авеню, що наче щупальці просовувались на схід у глибину острова.

На перехресті я повернув ліворуч, підкоряючись неясному бажанню добутися в першу чергу до океану. Проминувши футбольне поле, я вийшов до затоки Ханга Роа-о-Таі, де зіткнувся віч-на-віч з першим моаі у своєму житті. Тихий океан миттю відійшов на другий план, неначе випарувався. То був невеликий, подзьобаний часом моаі на аху Таутіра. Він самотньо височів над аху, невисокою платформою, складеною з ретельно припасованих один до одного гладких каменів, та дивився понад наші голови на селище. Проте цей майданчик був не дуже великим, якийсь десяток метрів у довжину, не більше, а тому не справляв належного враження. Щоправда, вивчивши карту, я вже знав, що на півночі за селищем знаходиться аху Ваі Урі або, як його частіше називають, аху Тахай, справжній церемоніальний комплекс з кількома здоровенними статуями.

Втім, я не квапився до аху Тахай. Натомість забрався на одну з чорних, наче обгорілих під час пожежі скель, що нависала над затокою, всівся поміж каменів, склавши ноги лотосом, і спрямував погляд у розпливчасту даль, де сталево-синя гладінь океану підрізала небо. Тисячі кілометрів відділяли мене від найближчої землі на заході — острова Піткерн, — землі ще більш убогої й малої, ніж Рапа Нуї. Цей далекий шматок землі не має навіть двох миль у ширину, а його населення не перевищує кількох сотень людей. Утім, як і будь-який уламок суші в Океанії, де щонайменший кораловий атол чи найдрібніша вулканічна скеля можуть повідати чимало цікавого, острів Піткерн ховає у своїх надрах багато історій, які хмелять мозок, наелектризовують нерви та розжарюють шалену кров усім непосидющим душам, історій настільки цікавих та неймовірних, що іноді вони більше скидаються на сюжет класичного пригодницького роману.

H. M. S.[24] «Bounty» — історія острова Піткерн

У 1788 році Британське Адміралтейство відрядило корабель H. M. S. «Bounty» до Тихого океану. Судном командував лейтенант Блай (Lieutenant Bligh), якому поставили задачу зібрати плоди та насіння хлібного дерева в достатній для культивування цієї рослини в англійських володіннях Вест-Індії кількості.

«Баунті» успішно