Читати книгу - "Насолода"

Андреа, ще тримаючи в руках її плащ, занурив обличчя в хутро, яке огортало її шию й увібрало пахощів від її тіла та волосся. Потім запитав:

– Як ці пахощі називаються?

– Вони не мають назви.

Вона знову сіла в крісло, потрапивши у світло від полум’я. На ній була мереживна чорна сукня, подекуди блищали намистинки чорного і сталевого кольору.

Сутінки згасали за шибками вікон. Андреа запалив у залізних канделябрах кілька свічок яскравого помаранчевого кольору. Потім затулив полум’я камінним екраном.

У цьому інтервалі мовчанки обоє почувалися розгубленими. Елена не усвідомлювала важливості моменту й не була цілком упевнена в собі. Хоч яких зусиль вона докладала, їй не вдавалося цілком опанувати себе, прояснити свої наміри, зміцнити свою волю. Перед цим чоловіком, із яким колись її поєднувала така палка пристрасть, у цьому місці, де вона прожила найважливіші години свого життя, вона відчувала, як усі її думки тремтять, розчиняються, розпадаються. Її дух уже готувався увійти в той блаженний стан сентиментальної мінливості, в якому вона сприймала кожен рух, кожну позу, кожну форму зовнішніх дій, наче випари в атмосфері. Вона вагалася, перш ніж віддатися.

Андреа запитав тихо, майже смиренно:

– Вам так добре?

Вона всміхнулася йому, нічого не відповівши, бо ці слова були для неї надзвичайно приємними, вони відгукнулися солодким тремтінням у її грудях. Вона делікатно підвелася, запалила вогонь під черпаком з водою. Потім відкрила лаковану коробку, в якій зберігався чай, і вкинула в порцеляновий чайник точно розраховану щіпку. Приготувала дві філіжанки. Її рухи були повільними й трохи нерішучими, як у людини, котра думає зовсім про інше. Її білі й досконалі руки рухалися з легкістю метелика, вона не брала речі, а ніби легко торкалася них; від її рухів, від її рук, від легких вигинів тіла струменіла дивовижна еманація насолоди, яка ніби намагалася догодити розпаленим почуттям коханця. Андреа, який сидів близько, дивився на неї ледь примруженими очима, всотуючи крізь зіниці хтиві чари, що струменіли від неї. Здавалося, кожен її рух долинав до нього десь в іншому вимірі. Який коханець не переживав цю невимовну насолоду, коли ілюзія доторку набуває такої витонченості, що відчувається на відстані?

Обоє мовчали. Елена відхилилася на подушку – вона чекала, коли закипить вода. Дивлячись на синє полум’я пальника, вона то знімала з пальців персні, то знову їх нанизувала, ніби робила це уві сні. То був не сон, а ніби вервечка спогадів, туманних, мінливих, неясних, швидкоплинних. Пам’ять про минуле кохання відроджувалася в її душі, але вона не була виразною й чіткою; Елена переживала відчуття непевності, не знаючи, що то було: насолода чи біль. Щось подібне відбувається, коли від зів’ялих квітів, що втратили будь-які особливості кольорів і пахощів, народжуються спільні випари, в яких неможливо розпізнати окремі складові. Здавалося, вона принесла в собі подих давно померлих спогадів, останній слід уже зниклих радощів, останній біль уже мертвого щастя, щось подібне до випарів, у яких з’являються образи без назви, без контурів, роздерті й пошматовані. Вона не знала, була це втіха чи біль. Але потроху таємнича схвильованість, неясна тривога посилювалися й наповнювали її серце ніжністю й гіркотою. Темні передчуття, загадкові таємниці, забобонний страх, придушені прагнення, подоланий біль, стражденні сновидіння, непогамовані бажання – усі ті неясні елементи, які складали її внутрішнє життя, тепер розбуджувалися й вибухали.

Вона мовчала, замкнувшись у собі. Тоді як її серце було по вінця переповнене бурхливими почуттями, їй було приємно накопичувати своє хвилювання в мовчанці. Розмовляючи, вона не змогла б утримати його.

Вода у ківшику стала потроху закипати.

Андреа сидів на низькому стільці й, обіпершись ліктем об коліно, дивився на прегарне створіння таким пильним поглядом, що вона, хоч і не оберталася, відчувала на собі його прискіпливість і відчувала майже фізичний біль. Андреа, дивлячись на неї, думав: «Колись я володів цією жінкою». Він повторював ці слова подумки, намагаючись переконати себе; і для того, щоб переконати себе, докладав розумових зусиль, пригадував усілякі подробиці її поведінки, коли вона віддавалася насолоді, намагався знову побачити її у своїх обіймах. Але певність у тому, що він нею володів, утікала від нього. Елена здавалася йому зовсім іншою жінкою, яку він ніколи не кохав, ніколи не тримав в обіймах.

Насправді вона була ще жаданішою, ніж колись. Пластична загадка її краси була ще більш таємничою й привабливою. Її голова з маленьким чолом, прямим носом, вигнутими бровами, з такими чистими, такими чіткими античними обрисами, що здавалася знятою із сиракузької медалі, мала в очах і на вустах дивовижний контраст: вираз палкий, інтенсивний, неоднозначний, надлюдський, що його лише новітній дух, насичений глибокою розкутістю мистецтва, міг би передати в таких безсмертних образах, як Мона Ліза й Неллі О’Браєн.[51]

«Тепер інші володіють нею, – подумав Андреа, дивлячись на неї. – Інші руки її торкаються, інші губи її цілують». І тоді як його фантазії ніяк не вдавалось утворити образ єднання між ним і нею, він знову з невблаганною точністю бачив інший образ. І його опанувала безумна манія про все довідатися, все розкрити, про все розпитати.

Елена нахилилася над столом, бо крізь щілину між кришкою і ківшиком стала прориватися гаряча пара. Вона долила лише трохи води; потім укинула два шматочки цукру в одну філіжанку; додала в чай ще трохи води; потім загасила синє полум’я. Вона зробила все це з майже ніжною турботливістю, але жодного разу не обернулася до Андреа. Внутрішня розбурханість почуттів тепер перетворилася на майже ніжність, від якої їй стискалося горло й проступали сльози; і вона не могла дати ради цим почуттям. Стільки суперечливих думок, стільки хвилювань і змін настрою тепер довели її до плачу.

Необережним рухом вона зачепила срібну візитницю, й та впала на килим. Андреа підібрав її й подивився на дві картки. На кожній із них був сентиментальний напис: From Dreamland – A stranger hither; З Країни Снів – чужоземка тут.

Коли він підвів погляд, Елена запропонувала йому огорнуту парою філіжанку, з усмішкою, ледь затуманеною слізьми.

Він побачив ту затуманеність. Й у відповідь на цей несподіваний знак ніжності був охоплений таким глибоким почуттям любові та вдячності, що поставив філіжанку, став навколішки, узяв руку Елени й підніс її до губів.

– Елено! Елено!

Він заговорив до неї тихим голосом, навколішках, присунувшись так близько, ніби хотів випити її подих. Його пристрасть була щирою, хоч слова іноді й обманювали:

– Він її кохав, він завжди її кохав і ніколи, ніколи, ніколи не міг забути її, а знову зустрівши,