Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

— Хто простив?

— Не знаю. Хто простить, якщо у нас тепер уже немає ні бога-отця, ні бога-сина, ні святого духа? Я не знаю.

— І бога вже немає?

— Ні, друже. То вже напевно, що немає. Якби він був, то хіба дозволив би те, що я бачив на власні очі? Хай їхній бог лишається їм.

— Вони й кажуть, що бог з ними.

— Певна річ, мені його бракує, бо мене змалку вчили вірити. Але тепер людина мусить відповідати сама перед собою.

— Отже, ти сам собі простиш і вбивство?

— Можливо, — сказав Ансельмо. — Так, ти, мабуть, маєш рацію. Та однаково, є бог чи нема, а вбивати — гріх. Я вважаю, що позбавляти людину життя — то не жарт. Я роблю це, коли треба, але я не з тієї породи, що наш Пабло.

— Щоб виграти війну, треба вбивати ворогів. Це давня істина.

— Авжеж. На війні треба вбивати. Але в мене є ще свої власні думки, — сказав Ансельмо.

Вони тепер ішли поруч у темряві, і він говорив тихо, час від часу озираючись.

— Я б навіть єпископів не вбивав. Я б не вбивав і поміщиків. Я б тільки примусив їх працювати день у день ціле життя, як ми працюємо в полі чи в горах, на лісорозробках. Щоб вони зрозуміли, для чого народжується людина. Нехай сплять там, де ми спимо. Нехай їдять те, що ми їмо. І, найголовніше, нехай працюють, Це була б їм наука.

— А вони викрутяться й знову сядуть тобі на шию.

— Їхня смерть нікого не навчить, — сказав Ансельмо. — Винищити їх не можна, бо з їхнього насіння виростуть інші, ще лютіші. Від тюрми теж користі мало. Тюрма тільки плодить лють. Ні, я за те, щоб усім нашим ворогам дати науку.

— І все ж ти вбивав?

— Так, — сказав Ансельмо. — Не раз. І ще буду. Але не радо і пам'ятаючи, що це гріх.

— А вартовий? Ти ж показував жартома, що уб’єш його.

— Отож-бо, що жартома. Але я вбив би вартового. Так. Не вагаючись і з чистим сумлінням, бо це потрібно для справи. Але не радо.

— Ну, то хай убивають ті, хто це любить, — сказав Роберт Джордан. — Там восьмеро і тут п'ятеро. Разом тринадцять — для тих, хто любить.

— Таких, хто це любить, багато, — сказав Ансельмо в темряві.— І серед нас багато таких. Більше, ніж здатних до бою.

— А ти був коли-небудь у бою?

— Ні,— сказав старий. — На початку війни ми билися в Сеговії, але нас розбили, і ми втекли. Я теж тікав разом з іншими. Ми не дуже добре розуміли, що треба робити і як. До того ж я мав тільки дробовика, набитого великим шротом, а у guardia civil були маузери. Я зі свого дробовика їх і за сто кроків поцілити не міг, а вони за триста кроків били нас, мов зайців. Вони патронів не шкодували, стріляли добре, а ми були перед ними, мов отара овець. — Він помовчав. — Ти гадаєш, біля мосту буде бій?

— Можливо.

— Я ніколи ще не бачив бою так, щоб не тікати, — сказав Ансельмо. — Не знаю, як я поводитимусь у бою. Я старий чоловік, от я й подумав про це.

— Я за тебе спокійний, — сказав Роберт Джордан.

— А ти бував у боях?

— Кілька разів.

— І як ти думаєш, що буде біля мосту?

— Я думаю передусім про самий міст. Це моє завдання. Зруйнувати цей міст неважко. Решту теж обміркуємо — як краще підготуватися. А тоді розпишемо все.

— У нас мало хто вміє читати, — сказав Ансельмо.

— Розпишемо так, щоб кожен знав, що робити, а потім ще й розтлумачимо як слід!

— Я робитиму все, що треба, — сказав Ансельмо. — Але я пам'ятаю, як було в Сеговії, і, якщо буде бій чи хоча б перестрілка, я хотів би знати точно, що мені робити за всіх обставин, щоб не кинутися навтікача. Пригадую, в Сеговії мене так і поривало накивати п'ятами.

— Ми будемо поряд, — відповів Роберт Джордан. — Я тобі щоразу казатиму, що треба робити.

— Тоді я спокійний, — мовив Ансельмо. — Якщо мені наказують, я все можу робити.

Нам доручено міст і бій, якщо бій зав'яжеться, — сказав Роберт Джордан, і слова ці видалися йому в темряві трошки театральними, але по-іспанському вони звучали добре.

— Це буде цікаве діло, — сказав Ансельмо.

Почувши, як він говорить, просто й щиро, без хизування, без нарочитої англійської стриманості й без романської бравади Роберт Джордан подумав, що йому дуже пощастило з помічником, і тепер, коли він уже оглянув міст, і все обміркував, і спростив завдання, відмовившись від звичайного способу — знешкодити обидва пости, а потім уже підірвати міст, — йому стало жаль, що доведеться виконувати наказ Гольца, що виникла потреба в такому наказі. Йому стало жаль, бо він подумав, чим може скінчитися виконання цього наказу для нього самого і для старого. Це був не дуже приємний наказ для тих, кому доведеться його виконувати.

Не можна так думати, сказав він собі. Хіба ти якийсь особливий, хіба є взагалі особливі люди, яких треба від усього оберігати? І ти ніщо, і старий ніщо. Ви тільки знаряддя, яке повинне виконувати своє призначення. Є наказ, відданий саме так, а не інакше, незалежно від тебе, і є міст, і цей міст може стати поворотним пунктом у подальшій історії людства. І все, що відбувається в цій війні, може стати таким поворотним пунктом. У тебе тільки одне-єдине завдання, і ти повинен його виконати. Ет, якби ж то тільки одне-єдине, все було б просто… Ну, годі скиглити, боягузе нікчемний, сказав він собі. Подумай про щось інше.

І він почав думати про дівчину, на ім'я Марія, в якої шкіра, і волосся, й очі — однакової золотаво-смуглястої барви, тільки волосся трошки темніше, хоча воно здаватиметься світлішим, коли шкіра дужче засмагне на сонці,— гладенька, блідо-золотава шкіра, крізь яку немовби просвічує смаглявість. Напевно, вона в неї дуже гладенька, і все тіло гладеньке, а рухи трохи незграбні, немов щось у ній чи в неї є, що її зв'язує, і їй здається, що це всім видно, хоч насправді ніхто нічого не бачить, це тільки вона так думає. І вона червоніла, коли він дивився на неї; отак вона сиділа, обхопивши руками коліна, — комір сорочки розстебнутий, і груди, немов перевернуті чаші, напинали сіру тканину, — і коли він подумав про неї, йому здушило горло й стало важко йти;