Читати книгу - "Сон кельта"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
З тих двох років, протягом яких він працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, Роджер Кейсмент назавжди запам’ятає два епізоди: перевезення «Флориди» протягом кількох місяців із Банани, крихітного порту біля впадіння річки Конго в Атлантичний океан, і випадок із лейтенантом Франкі, якого Роджер, порушивши один раз досконалу врівноваженість свого духу, з якої так часто жартував його друг Герберт Ворд, мало не вкинув у водоверті річки Конго й від якого лише чудом не одержав кулю в лоб.
«Флорида» була важливим кораблем, який ДЕС перетягла до Боми, щоб використовувати його як торговельне судно на ділянках Середнього й Верхнього Конго, тобто по той бік Кришталевих гір. Водоспади Лівінґстона, тобто низка водоспадів, які відокремлювали міста Бома й Матаді від Леопольдвіля, закінчувалися водовертями, що їх називали Казаном Диявола. Починаючи звідти, в напрямку на схід, річка була судноплавною на тисячі кілометрів. Але в напрямку на захід вона втрачала тисячу футів висоти, спускаючись до моря, що на багатьох ділянках робило її несудноплавною. Щоб доставити «Флориду» по землі до Стенлі-Пула, корабель розібрали на сотні деталей, які, класифіковані й розкладені по ящиках, здійснили подорож на плечах тубільних носіїв на 478 кілометрів по караванному шляху. Роджерові Кейсменту було доручено перенесення найбільшої і найважчої частини корабля: його корпусу. Він усе зробив. Простежив за будівництвом величезного воза, на який був повантажений корпус і сам таки найняв сотню носіїв та мачетеро, що тягли через вершини й ущелини Кришталевих гір величезний вантаж, прорубуючи собі дорогу мачете. Він також наглядав за вирівнюванням схилів та будівництвом захисних насипів, розбивав табори, де можна було підлікувати хворих і покалічених, придушував бійки між представниками різних етнічних груп, організовував чергування й охорону, розподілення їжі та полювання й риболовлю, коли харчів не вистачало. То були три місяці ризику й занепокоєнь, але також ентузіазму й усвідомлення того, що ти твориш прогрес і успішно воюєш проти вороже налаштованої природи. І Роджер повторював собі багато разів у майбутні роки, що він тоді домігся таких успіхів, жодного разу не застосувавши канчук і не дозволяючи зловживати ним тим десятникам, яких називали «занзібарцями», бо вони прийшли сюди із Занзібара, столиці работоргівлі, й мали звичай поводитися з тією жорстокістю, яка притаманна тим, хто торгує рабами.
Коли «Флориду» доставили у велику річкову лагуну Стенлі-Пула, знову зібрали її й спустили на воду, Роджер відбув кілька подорожей на цьому кораблі по Середньому й Верхньому Конго, наглядаючи за вантаженням і перевезенням товарів Дослідницької експедиції Сенфорда до тих місць, які через багато років він знову відвідає протягом своєї подорожі до пекла в 1903 році: Болобо, Луколели, регіону Іребу й, нарешті, станції на екваторі, яку назвали Кокільатвіль.
Пригода з лейтенантом Франкі, який, на відміну від Роджера, не відчував ніякої відрази до канчука й охоче ним користувався, сталася під час повернення з подорожі до лінії екватора, десь за півсотні кілометрів угору по річці від Боми, в маленькому селі, що не мало назви. Лейтенант Франкі, який командував вісімкою солдатів Поліційної сили — усі вони були тубільцями, — здійснював каральну експедицію, намагаючись розв’язати вічну проблему чорноробів. Завжди бракувало людей, які погоджувалися б переносити товари експедиціям, що здійснювали подорожі від Боми-Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула та у зворотному напрямку. Позаяк племена чинили опір, не бажаючи надавати своїх людей для цієї виснажливої праці, то вряди-годи Поліційна сила, а іноді й приватні концесіонери організовували вторгнення в непокірні села, в яких вони не тільки хапали і зв’язували у вервечки чоловіків, спроможних працювати, а й спалювали по кілька хат, конфісковували шкури, слонову кістку і тварин, давали доброї хлости вождям, щоб у майбутньому вони ліпше виконували укладені домовленості.
Коли Роджер Кейсмент і його невеличка компанія з п’ятьох носіїв та одного «занзібарця» увійшли до села, три або чотири хати вже були перетворені на попіл, а місцеві жителі повтікали. Винятком був лише хлопчик; майже дитина, чиї руки й ноги були прив’язані до забитих у землю кілків, а по його спині гуляв канчук — так лейтенант Франкі виливав на нього своє невдоволення. Як правило, людей шмагали не офіцери, а солдати. Але лейтенант, безперечно, був розлютований тим, що всі чоловіки повтікали, й хотів помститися. Червоний від гніву, мокрий від поту, він гучно сопів за кожним ударом. Франкі не звернув ніякої уваги на появу Роджера з його групою. Обмежився лише тим, що нахилив голову у відповідь на його привітання і не урвав шмагання. Хлопець, мабуть, знепритомнів уже кілька хвилин тому. Його спина й ноги перетворилися на криваву масу, й Роджерові запам’яталася одна дрібниця: повз голе тіло повзла колона мурашів.
— Ви не маєте права цього робити, лейтенанте Франкі, — сказав він йому французькою мовою. — Годі, кінчайте!
Офіцер дрібного рангу опустив канчук і подивився на силует високого чоловіка, бородатого, неозброєного, який тримав у руках палицю, що нею намацував твердий ґрунт і розгортав листя під час ходи.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сон кельта», після закриття браузера.