Читати книгу - "Таємниця катакомб"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
III
ФАКТИ ПРО СТАРОЖИТНОСТІ
Старожитності — це дуже-дуже старі речі. Старожитностями вважається усе: від кістяків та рунічних написів до церковного начиння, прикрас і різних знарядь. Фонд старожитностей Історичного музею існує понад двісті років; тут зберігається приблизно мільйон стародавніх предметів. Якщо тобі до рук потрапить річ, якій більше 500 років, ти зобов’язаний повідомити про знахідку.
Неймовірно!
Головний консерватор Інґеборґ Мюкле мала такий просвітлений і захоплений вигляд, як під час їхньої останньої зустрічі влітку, коли перед нею відчинили бурґюннську скриньку. Вона стояла разом із Робертом і його мамою в одному з приміщень сховища старожитностей в Історичному музеї й уважно роздивлялася коштовність, привезену з Рима.
— Це стовідсотково копія прикраси-трикутника з Бурґюнна! — ледь стримувала хвилювання пані Мюкле.
— Так, тому ми й прийшли сюди, щоб передати її музею, — винувато мовила мама; вона нервово кахикнула. — Отже… Це ж не бурґюннська прикраса… яку Роберт…
— Мамо!
— Бурґюннська? — Інґеборґ Мюкле заспокійливо усміхнулася. — Жодних підстав для хвилювання! Це її точна копія. Я пильно бережу підвіску з Бурґюнна й можу вас запевнити, якби вона зникла, я про це знала б! — пані Мюкле взяла до рук лупу. — Дуже важлива знахідка! Така сама форма й виготовлена одним майстром. Ніякого сумніву! Ідентичні копії!
— Що може пов’язувати Бурґюнн і Рим? — поцікавився Роберт.
— Бурґюнн і Рим? — повторила пані Мюкле й замислилася. — Важко сказати… Норвезькі вікінги, звісно, бували в Римі та й не раз. Але чи походив хтось із них з Бурґюнна, хтозна. Це можуть бути хіба здогадки. Як прикраса потрапила тобі до рук?
— Коли я вийшов із катакомб, вона вже висіла в мене на шиї, — затинаючись, відповів Роберт.
Хлопчик не збрехав, але таємницю появи Анґеліни волів поки не розголошувати.
— Просто висіла на шиї, — тихенько засміялася Інґеборґ.
— Я не все розумію з цими прикрасами, — сказав Роберт. — Прикраса з катакомб є копією бурґюннської? Чи, навпаки, прикраса з Бурґюнна є копією римської?
— Слушне запитання, — відповіла Інґеборґ Мюкле. — Техніка виготовлення свідчить, що цю коштовність викували задовго до епохи вікінгів. До того ж… далеко-далеко від Скандинавії. У кожному разі дивно, як прикраса з Рима опинилася у поховальному кургані вікінгів біля Бурґюннської ставкірки в Норвегії… якщо не існувало прямого зв’язку між Бурґюнном і Римом.
— Дуже загадково, — погодилася мама Роберта. — Що ж це за зв’язки?
— Може, вікінги виміняли її на щось під час якоїсь з торгових виправ до Рима? — припустила Інґеборґ.
— Або під час розбійницького набігу… Знахідка з кургану значно давніша за саму церкву. Тож тлінні рештки належать, вочевидь, вікінгові.
Раптом Роберт згадав про зроблені в катакомбах фотографії настінних символів.
— Заждіть! — вигукнув він, виймаючи з кишені мобільний телефон і водночас пояснюючи, що саме зняв у підземеллі.
Спершу показав коптський хрест. Потім — рибу з підписом.
— Оце цікаво! Текст… — вигукнула Інґеборґ, примружившись, — написаний начеб латиною. Треба попросити когось, щоб допоміг перекласти.
Роберт переслав світлини зі свого телефону на телефон пані Мюкле.
— Це також переслати? — запитав він, показуючи інший символ: око й хрест.
Мама й Інґеборґ довго роздивлялися фото.
— Такого знака я ніколи раніше не бачила, — пробурмотіла Інґеборґ.
Мама теж похитала головою.
— Хрест свідчить, що це якийсь християнський символ, — завважила мама.
Роберт нерішуче м’явся. Боявся вибовкати зайве, але не міг стриматися, щоб не запитати:
— А що означає ікло з хрестом всередині?
Інґеборґ і мама подивилися на нього, не розуміючи, про що він каже.
— Ти про що? — здивувалася мама.
— Ікло. І хрест.
— Маєш фото?
— Ні… Але я бачив такий малюнок, — пробурмотів Роберт.
— Де ти його бачив? — пильно глянула на нього мама.
— Ікло? І хрест? — голосно розсміялася Інґеборґ. — Це точно не християнський символ!
IV
Коли Роберт подався того вечора до себе, до його кімнати зазирнула мама. Він читав у ліжку. Мама сіла на край постелі.
— Завтра я повернуся додому трохи пізніше, — сказала вона. — Треба зайти в майстерню з ремонту мобільних телефонів — клавіатура не працює.
— Гаразд.
Мама стурбовано дивилася на нього.
— Як справи?
— Добре.
— Радий повернутися до школи?
— Так.
— Хтось з однокласників читав про катастрофу в катакомбах?
— Мамо, моя фотографія на перших сторінках абсолютно всіх газет! Звісно, вони читали про обвал.
— Ну, так… Звісно… Дурне запитання, — мама якось дивно усміхнулася. — Послухай, а коли ти збираєшся розповісти мені, що там, власне, трапилося?
— Що трапилося? — ухильно перепитав Роберт.
— Так, Роберте, що трапилося насправді… Коли розкажеш?
Хлопець промовчав.
— Я не уявляю, як ти зумів вибратися з-під обвалу і як знайшов прикрасу-трикутник. Розумію, тобі, мабуть, важко про те згадувати, але…
Роберт зустрівся з мамою поглядом. Її очі трохи блистіли й мали немов відсутній вираз, як завжди, коли вона почувалася засмученою.
— Будь ласка, розкажи, Роберте!
V
Розповісти про все, що лежало на душі, було неймовірною полегшею. Страх, клуби пилюки, хаос. Слова полилися потоком. Мама не зводила з сина погляду.
Роберт розповів, як заблукав. Про години, проведені в підземеллі. Про загадкового ченця, який переслідував його в лабіринті. І, зрештою, про Анґеліну, яка врятувала йому життя.
Коли земля над катакомбами почала осипатися, йому на порятунок прийшла Анґеліна. Вона взяла його за руку й потягнула за собою, показала таємний шлях нагору — тунель, який вів до стародавнього кам’яного льоху.
— О, Роберте! — прошепотіла мама.
Її очі вмить зволокли. Вона погладила сина по щоці, по голові. І… розплакалася.
— О Роберте, хлопчику мій! Я не знала… Я й уявити собі не могла…
— Усе добре, мамо!
— Ми з цим упораємося… Разом!
— Упораємося?
— Не бійся синочку, усе буде добре.
— Що? Що буде добре?
Мама зазирнула йому в очі. Спробувала всміхнутися.
— Мій хлопчику! Роберте! Ми обов’язково знайдемо когось, хто тобі допоможе…
Допоможе мені? Що вона мала на увазі? Невже він потребував допомоги? Якої допомоги?
— У чому допоможе, мамо?
Мама обійняла його.
— Не бійся, Роберте! Ти знову одужаєш! Цілком одужаєш!
ГОСПОДНІ ПСИ
Пес Бога
Весково аль Монте Італія
Руки Лючіо тремтіли.
Уперше в житті йому було дозволено погортати стародавній фоліант «CodexDomini».
Колись це був списаний текстами шкіряний сувій. Але понад тисячу років тому його розрізали й зшили у вигляді книжки.
Лючіо сидів у монастирській бібліотеці удвох із ченцем-бібліотекарем, довічним завданням якого було студіювати книгу й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця катакомб», після закриття браузера.