Читати книгу - "Гробниця"

— Допоможіть! — знову крикнув Анатоль.

Почулося човгання ніг і клацання металу об каміння — то старий сторож поставив лампу додолу й нагнувся, роздивляючись потерпілого.

— Мосьє, що тут сталося?

Анатоль сів — не без допомоги діда.

— Та нічого, усе гаразд, — мовив він, намагаючись відсапнути. Потім приклав пальці до ока й знову прибрав — вони були червоні від крові.

— Бачу, вас добряче відлупцювали.

— Та нічого, усе гаразд, — повторив Анатоль. — Просто невеличка рана.

— Мосьє, вас пограбували?

Анатоль відповів не відразу. Глибоко вдихнувши, він простягнув сторожеві руку, щоб той допоміг йому звестися. Проте не встиг він випрямитися, як різкий біль прострелив йому спину та ноги. Анатоль витримав паузу, поновив рівновагу й розігнувся. Потім зусібіч роздивився свої руки. Пальці були побиті й кривавили, а долоні змокріли від крові, яка налипла на них, коли він мацав розбиту брову. На кісточці теж була глибока рана, і біль від неї посилювався через те, що до скривавленої плоті прилипали брюки.

Якусь мить Анатоль постояв, відновлюючи самовладання, а потім розгладив і обтрусив одяг.

— Вони багато у вас забрали, мосьє?

Поплескавши себе по кишенях, Анатоль із подивом виявив, що його гаманець і портсигар на місці.

— Схоже, вони встигли лише відібрати мій годинник, — відповів він. Йому здалося, що його слова линуть звідкись іздалеку, бо він лише почав приходити до тями. Реальність поволі проникала в його свідомість і оволодівала нею. Це не було випадкове пограбування. Це взагалі було не пограбування, а «урок», як сказав один з нападників.

Відігнавши цю думку, Анатоль витяг купюру й устромив її між жовтими від тютюну пальцями старого.

— Я вдячний вам за допомогу, мій друже.

Сторож глянув на гроші й розплився в посмішці від приємної несподіванки.

— Ви такі щедрі, мосьє!

— Але прошу вас, нікому про це не кажіть, добре? А тепер, чи не могли б ви знайти мені екіпаж?

Старий шанобливо торкнувся краю капелюха.

— Як скажете, мосьє.

РОЗДІЛ 8

Леоні рвучко прокинулась і, спантеличена, зорієнтувалася не відразу.

Якусь мить вона не могла збагнути, звідки на ній вовняна шаль і чому вона лежить у кріслі у вітальні. Однак, поглянувши на свою порвану вечірню сукню, вона негайно все пригадала. Заворушення в палаці Гарньє. Вечеря з Анатолем. Колискові у виконанні Клода Дебюссі, які линули з нижнього поверху. Леоні глипнула на годинник марки «Севр» над каміном.

Чверть на шосту.

Похолонувши від страху й відчуваючи легке запаморочення, дівчина прослизнула до холу та пройшла коридором до дверей кімнати Анатоля. Як і двері материної спальні, вони теж були зачинені. Це трохи заспокоїло Леоні.

Її власна спальня розташовувалась у кінці коридору. Затишна й повна світла, то була найменша з приватних кімнат, хоча й комфортно мебльована в блакитних і рожевих тонах. Там були ліжко, шафа, комод, умивальник із блакитною порцеляновою мискою та глечиком, туалетний столик і стільчик із кігтеподібними ніжками й декоративною подушечкою.

Леоні скинула з себе засмальцьоване вечірнє вбрання, і воно впало на підлогу. Виступивши з нього, вона розв’язала нижні спідниці. Облямівка була сірою й відірваною в кількох місцях. Служниці доведеться чимало потрудитися, щоб полагодити її. Неслухняними пальцями Леоні розшнурувала корсет, розстебнула гачки рівно настільки, щоб викрутитися з нього, а потім кинула його на стілець. Трохи побризкавши в обличчя холоднючою водою, що лишилася від учорашнього вечора, вона накинула на себе нічну сорочку та знесилено заповзла в ліжко.

За кілька годин вона прокинулась від шуму, який зчинили слуги.

Збагнувши, що зголодніла, дівчина швидко встала, розсунула штори й розчинила віконниці. Денне світло повернуло сірий навколишній світ до життя. Леоні неабияк здивувалася, що після вчорашніх пристрастей Париж за її вікном аніскілечки не змінився. Причісуючись, вона уважно придивилась до свого відображення в дзеркалі, сподіваючись побачити на ньому сліди вчорашніх переживань. Одначе, на превелике розчарування, так нічого й не спостерегла. Їх просто не було.

Готуючись до сніданку, Леоні вдягла товстий парчевий халат зверху на білу нічну сорочку, зв’язала його стрічки навколо талії великим подвійним бантом і вийшла в коридор.

На порозі вітальні їй у ніздрі вдарив запашний аромат свіжозвареної кави; зробивши кілька кроків, дівчина зупинилася. За столом сиділи маман і Анатоль, що було досить незвично, бо найчастіше Леоні снідала на самоті.

Попри ранню годину материн туалет був бездоганний. Як і завжди, її чорне волосся було красиво закручене в шиньйон, а щоки та шия були напудрені. Мати сиділа спиною до вікна, але все одно — у безжальному світлі вранішнього сонця було добре видно найдрібніші вікові зморшки довкола її очей та рота. Леоні помітила, що на Маргариті було нове негліже — рожеве з жовтим бантом, — і зітхнула. Мабуть, іще один подарунок від отого бундючного Дюпона.

Що щедрішим він буде, то довше нам доведеться його терпіти.

Відчуваючи докір сумління за свої негарні думки, Леоні підійшла до столу й із більшим, аніж зазвичай, ентузіазмом цьомкнула матір у щоку.

— Доброго ранку, мамо, — сказала вона й повернулася, щоб привітати брата.

І спантеличено заціпеніла з широко розплющеними очима. Його ліве око напухло й запливло, одна рука була забинтована, а підборіддя являло собою суцільний синець, що переливався всіма веселковими барвами.

— Анатолю, що…

Проте той негайно перервав її.

— Я вже розповідав маман, як ми вчора опинились у самісінькому центрі отого безчинства в палаці Гарньє, — швидко мовив Анатоль, свердлячи сестру поглядом. — І як мені «пощастило» потрапити під чиюсь гарячу руку.

Леоні спантеличено уставилася на брата.

— Ця подія навіть зайняла першу шпальту «Ле Фіґаро», — сказала Маргарита, злегка постукавши по газеті пальцями з бездоганним манікюром. — Навіть страшно подумати, що могло статися! Тебе ж могли вбити, Анатолю! Слава Богу, що він там був і зміг про тебе потурбуватися, Леоні. Ось тут написано, що кілька людей загинуло.

— Не хвилюйтеся, мамо, лікар мене вже оглянув, — відказав Анатоль. — Так, вигляд дійсно страшнуватий, але насправді все не так уже й погано.

Леоні була розтулила рота, щоб щось сказати, але, спіймавши попереджувальний погляд брата, знову його закрила.

— Понад сотню заарештованих, — вела далі Маргарита. — Кілька загиблих! А вибухи?! І де — в палаці Ґарньє! Париж став нестерпним. У ньому панує беззаконня. Мені просто страшно в ньому жити.

— Нема чого боятися, маман, — нетерпляче перервала її Леоні. — Тобі важко судити, бо ти там не була. Зі мною все гаразд. А Анатоль… — Леоні зробила паузу й пришпилила брата поглядом до стільця, — Анатоль уже розповів тобі, що з ним теж усе гаразд. Ти сама себе накручуєш.