Читати книгу - "Бляшаний барабан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дмухаючи, бабця заплющила очі. Подмухавши, на її думку, скільки треба, вона розплющила одне око, потім друге, відкусила передніми зубами — хоч із щілиною, та загалом бездоганними, — півкартоплини, відразу знов розвела зуби, тримаючи в роззявленому роті ще гарячу, борошнисту й паруючу картоплину й дивлячись округленими очима поверх роздутих ніздрів, що втягували дим і жовтневе повітря, вздовж поля аж до недалекого обрію, утиканого телеграфними стовпами, а також на куцувату верхню третину димаря цегельні.
Між телеграфними стовпами щось рухалося. Бабця стулила рота, підібгала губи, примружила очі й пожувала картоплину. Щось рухалося між телеграфними стовпами. Там щось стрибало. Між телеграфними стовпами стрибало троє чоловіків. Вони дісталися до димаря, оббігли його спереду, тоді один повернув назад, знов розігнався — схоже, він був низенький і товстенький, — перескочив через цегельню, решта двоє, тонші й вищі, хоч і не так спритно, та все ж подолали цегельню й собі, і ось вони вже знов між стовпами, але низенький і товстенький почав петляти, як заєць, низенький і товстенький поспішав дужче, ніж тонші й вищі, оті решта двоє стрибунів, яким знов довелося мчати до димаря, бо той перший уже переплигнув через нього, а вони, відставши на якихось кілька стрибків, ще тільки набирали розгону — і раптом зникли, втративши будь-яке бажання до цих перегонів (принаймні таке враження складалося збоку), та й сам низенький, не доскочивши туди, куди хотів, упав з димаря за обрій.
Там усі вони й лишилися — влаштували собі перепочинок чи, може, надумали перевдягтися або заходилися складати цеглу, щоб заробити грошей.
Коли бабця, скориставшись цією перервою, хотіла була настромити на лозину ще одну картоплину, то не поцілила в неї. Бо той, що був нібито низенький і товстенький, переліз, так і не перевдягнувшися, через обрій, немовби через звичайнісінький паркан, немовби решта двоє стрибунів лишилися по той бік паркану, десь серед цегли чи на шосе до Брантау. Але той низенький і товстенький усе ж таки дуже поспішав, він намагався навіть перегнати телеграфні стовпи й сягнистими, повільними стрибками долав поле, з його підошов грудками відлітав бруд, і він мчав від того бруду геть, і як досі розгонисто стрибав, так тепер уперто дерся по глині. Часом він, низенький, але товстенький, здавалося, застрягав ногами, а тоді знов зависав у повітрі — доти, доки встигав у стрибку втерти чоло, перше ніж його опорна нога знов торкалася тієї свіжої ріллі, яка всіма своїми борознами разом із п'ятьма морґенами картоплища збігала до яру.
І він, низенький і товстенький, таки доп'явся до яру. Та скоро лиш він у тому яру зник, як решта двоє, вищі й тонші, що тим часом уже встигли, мабуть, побувати на цегельні, теж перелізли через обрій, розгонистою ходою рушили по глині, обидва високі й тонкі, хоч і не сказати, що худі, тож моїй бабці знов не пощастило настромити картоплину, адже не щодня побачиш, як троє дорослих людей, хай навіть неоднакових заввишки й завтовшки, вистрибують навколо телеграфних стовпів, мало не обламують димаря на цегельні, а потім один за одним, спершу низенький і товстенький, а тоді два вищі й тонші, але всі троє однаково натужно, вперто, виряджені як на свято, скачуть, набираючи на чоботи щораз більше глини, полем, що його три дні тому зорав Вінцент, і зникають у яру.
Отож усі троє зникли, а моя бабця нарешті перевела дух і настромила вже майже холодну картоплину. Вона нашвидку з дмухала зі шкірки землю та попіл, одразу запхала цілу картоплину до рота, подумала, якщо, звісно, взагалі про щось думала: «Видко, вони з цегельні», — і ще жувала, як ото жують жуйку, коли це один раптом знову вискочив з яру, якось несамовито повів очима над густими чорними вусами, двома стрибками опинився біля багаття, став перед ним, став позад нього, став поряд із ним, а тоді лайнувся, затремтів од страху, не знаючи, куди податися, бо назад було вже пізно — звідти, з яру, вже насували оті високі й тонкі, — і тоді він ляснув себе рукою по коліну, ляснув у розпачі й витріщив очі, аж вони йому рогом полізли, а на лобі в нього виступив рясний піт. Отак, задихаючись, із тремтячими вусами, він зважився підповзти ближче, доповзти до бабиних ступень, майже до самісінької бабці, зазирнути їй в очі, немовби якесь низеньке й товстеньке звірятко, аж вона мимоволі зітхнула, й картопля їй уже не жувалася, ступні в неї гойднулись, вона вже не думала ні про цегельню, ні про цеглу, ні про її формувальників та випалювачів, а просто задерла спідницю, ба ні, не спідницю, а чотири спідниці, всі відразу, й задерла досить височенько, отож той, що був не з цегельні — низенький, зате товстенький, — шаснув під них з головою, щез укупі зі своїми густими вусами, і вже не нагадував звірятко, і був не з Рамкау й не з Фірека, а був разом зі своїм страхом під бабиними спідницями, і вже не ляскав себе по коліну, і був ні товстенький, ні низенький, а проте знайшов своє місце, забув про те, як задихався і як тремтіли в нього вуса, забув ляскати по коліну. Стало тихо, як першого дня чи, може, як останнього, в багатті, де тліло бадилля, ледве чутно гомонів собі вітрець, нишком перелічували самі себе телеграфні стовпи, димар на цегельні тримався рівно, а вона, моя бабця, розважливо погладжувала верхню спідницю поверх другої, ледве відчуваючи його під четвертою, і разом зі своєю третьою спідницею ніяк не могла збагнути, що ж такого нового й дивовижного відчувала там її шкіра. А позаяк це було так дивовижно, хоч зовні все мало добропристойний вигляд, а по-друге й по-третє, ще нічого не можна буде второпати, то вона вигребла з попелу дві чи три картоплини, дістала з кошика, що стояв у неї під правим ліктем, чотири сирі бульби, повтикала їх
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бляшаний барабан», після закриття браузера.