read-books.club » Сучасна проза » Шляхи свободи. Відстрочення 📚 - Українською

Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

208
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шляхи свободи. Відстрочення" автора Жан-Поль Сартр. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 118
Перейти на сторінку:
його на дотик у лакованому дереві цієї перекладини, у доторку до ніжної шиї цього хлопчака, прочитати його в цьому жадібному погляді, він струмує разом з пахощами зігрітої сонцем кропиви, вчувається в теленьканні церковних дзвонів. Люди позбиралися у своїх домівках довкруг паруючих супниць, вони ламають хліб, наливають вина у шклянки, витирають ножі, й оці їхні повсякденні порухи витворюють мир. Він тут, зітканий із усіх оцих майбуттів, мир — це хибка упертість Природи, мир — це сонце, яке сходить щоранку, це тремтлива непорушність ланів, це сенс усіх людських турбот і клопотів. Кожен порух закликає до нього, кожен жест утілює його, навіть важка хода Марсель, що крокує поруч зі мною, навіть ніжний потиск моєї руки в її руці. Град камінців у вікно: «Геть звідси! Геть звідси!» Мілан ледве встиг відхилитися назад. Чийсь пронизливий голос вигукував його ім'я: «Глінка! Мілан Глінка, геть звідси!» Ще хтось наспівував: «Чехи мов блохи в німецькому кожусі!» Каміння заторохтіло по підлозі. Камінець із бруківки розбив дзеркало над коминком, ще один упав на стіл і на друзки розтрощив кавника. Кава розіллялася по скатертині і ледве чутно почала цяпати на підлогу. Мілан притулився спиною до стіни, він дивився на дзеркало, на стіл, на підлогу, а вони знай репетували по-німецькому під вікном. Він подумав: «Вони розілляли мою каву!» й ухопив за спинку стільця. По ньому цебенів піт. Він підняв стільця над головою.

— Що ти робиш? — вигукнула Анна.

— Жбурну його їм у пики.

— Мілане, ти не маєш права! Ти ж не сам!

Він поставив стільця і з подивом глянув на стіни. Це вже була не його кімната. Вони сплюндрували її; червона імла попливла в нього перед очима; він застромив руки до кишень і повторив: «Я не сам. Не сам». Даніель подумав: «Я сам». Сам зі своїми кривавими мареннями на тлі цього всеохопного миру. Танки і гармати, літаки, брудні вирви, що вкривають лани, — це всього лиш невеличкий шабаш у його мізках. Ніколи не розколеться цей небосхил; майбуття було тут, спочивало на цих ланах, і Даніель був у ньому, наче той хробак усередині яблука. Єдине майбуття. Майбуття всіх людей, вони творили його власноруч, поволі, цілими роками і не залишили мені в ньому навіть найменшого місця, навіть нікчемного шансу. Сльози люті й безсилля закипіли Міланові в очах, й Даніель обернувся до Марсель: моя дружина, моє майбуття, єдине, що мені залишається, бо світ вирішив обрати Мир.

Попався, мов щур у пастку! Він піднявся на ліктях і дививсь, як пролітають повз нього крамниці.

— Ляжте ж бо! — жалібним голосом сказала Жаніна. — І не крутіться так ввесь час, то туди, то сюди, в мене голова обертом іде.

— Куди вони нас відправлять?

— Кажу ж вам, що не знаю.

— Знаєте, що нас евакуюють і не знаєте куди? Ага, так я вам і повірив!

— Клянуся вам, цього мені не сказали. Не мордуйте мене!

— А хто вам таке сказав? Може, це брехня якась? Ви можете повірити в будь-яку нісенітницю.

— Головний лікар сказав, — неохоче мовила Жаніна.

— І не сказав, куди ми поїдемо?

Візок котився повз рибну крамницю Кюзьє; на нього як стій навалився гострий і прісний запах риби.

— Хутчій! Тут смердить як од дівчинки, що давно не милася!

— Я… я не можу йти швидше. Лялю моя, благаю вас, не метушіться, а то ще знову заробите собі тридцять дев'ять градусів температури. — Вона зітхнула і мовила немов би сама до себе: — Я не повинна була цього вам казати.

— Звичайно! А в день від'їзду мені дали б нюхнути хлороформу чи, може, сказали б, що повезуть на пікнік?

Він знову вклався, тому що вони проїжджали біля книгарні Натьє. Він ненавидів книгарню Натьє з її жовтою брудною вітриною. Крім того, стара завжди стояла у дверях і скрушно сплескувала долонями, коли бачила, як вони проїжджають біля неї.

— Ви трясете мене! Уважайте ж бо!

Мов той щур! Інший міг би підвестися, втекти і сховатися в льоху чи на горищі. А я просто клумак; їм треба тільки прийти і взяти мене.

— А етикетки буде ви клеїти, Жаніно?

— Які етикетки?

— Для перевезення: низ і верх, обережно, шкло, не катувати. Одну ви приклеїте мене на живіт, а другу — на зад.

— Недобрий! — сказала вона. — Недобрий, недобрий!

— Нехай! Звичайно ж, вони відправлять нас поїздом?

— Та певно ж. А ви думали як?

— Санітарним поїздом?

— Та не знаю я! — вигукнула Жаніна. — Не буду ж я вигадувати, кажу ж вам, що не знаю!

— Не кричіть, я не глухий.

Візок раптом зупинився, і він почув, що вона сякається.

— Що це з вами? Ви зупинили візок просто посеред вулиці?..

Колеса знову застукотіли по нерівній бруківці. Він озвався:

— Вони ж нам не раз казали, що не можна їздити потягом…

Над головою знову почулося неспокійне сопіння, й він замовк — боявся, щоб вона не розплакалася. О цій порі вулиці аж кишіли хворими: гарно воно виглядало б, здоровезний хлоп'яга, котрого пхає у візку заплакана доглядачка. Та його враз пронизала несподівана думка, й він не втримався, і процідив крізь зуби:

— Я ненавиджу нові міста.

Вони все вирішили, вони взяли на себе відповідальність за все, у них було здоров'я, сила, вільний час; вони голосували, обирали своїх зверхників, вони були стояни, вони бігали по всіх усюдах зі значущим і заклопотаним виглядом, залагоджували поміж собою долю всього людства і, зокрема, долю тих бідолашних недужих, які скидаються на великих немовлят. І ось результат: війна; догралися-таки! Чому я повинен платити за їхні дурощі? Я ж був недужий, моєї думки ніхто не питав! Тепер вони згадали про моє існування і хочуть затягти мене у своє лайно. Вони ухоплять мене попід руки й попід коліна, скажуть: «Перепрошуємо, вибачте, ми воюємо» і покладуть мене в кутку, мов купу гайна, щоб я не зважився стати на заваді їхній грі у винищення. І раптом з вуст його злетіло запитання, котре він уже з півгодини тримав у собі. Вона була надто вже щаслива, й тим гірше: цього разу треба було, щоб воно прозвучало.

— Ви… нас будуть супроводжувати медсестри?

— Так, — відказала Жаніна. — Декотрі.

— І… і ви?

— Ні, — відказала Жаніна. — Не я.

Він затремтів і хрипким голосом поспитався:

— Ви нас покидаєте?

— Мені призначили у шпиталь Дюнкерка.

— Гарно, гарно! — сказав Шарль. — Всі медсестри варті одна одної, еге?

Жаніна не відповіла. Він трохи звівся і роззирнувся довкруги. Голова його хилиталася то ліворуч, то праворуч, це дуже

1 ... 12 13 14 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шляхи свободи. Відстрочення"