read-books.club » Любовні романи » Проклята краса 📚 - Українською

Читати книгу - "Проклята краса"

198
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Проклята краса" автора Дарина Гнатко. Жанр книги: Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 12 13 14 ... 62
Перейти на сторінку:
тобі Гребенку цьому очі мозолити.

Ганнуся застигла, зневірливо вдивляючись у похмуре лице татка. Дядька Данила, завжди мовчазного, а тим більше його сварливу дружину Ганнуся не надто любила, а щоб жити поряд з тією набундюченою тіткою Глашкою…

— Ні, тату, я нікуди не поїду, — прошепотіла вона, захитавши головою і зробивши крок назад.

Батько нахмурився ще більше.

— Ні, Ганно, поїдеш, інакше не батько я тобі, — заперечив він, і в його спокійному голосі Ганнуся зауважила ледь помітний гнів, ще прихований, але вже досить відчутний. І ще щось, ледь вловиме, ледь помітне, змусило Ганнусю проковтнути всі слова заперечення, що вже рвались з її вуст, та придивитись пильно до таткового обличчя. Він і раніше сварив її за пустощі, за якісь провини та непослух, але такого виразу на його обличчі вона ще не бачила. Та то було дитинство, провини були незначними, дитячими, а зараз… зараз все по-іншому. Те, що йому наговорила про них з Павлом Галина, вже не було ані дитячими пустощами, ані дріб’язковою провиною, за яку тато посварить-посварить, далі й заспокоїться, забуде. Відчуття того, що ось саме в ці хвилини її дитинство минає, йде від неї назавжди, було таким гострим та несподіваним, що Ганнуся аж похитнулась, раптом знесилившись та прихилившись до стіни. І здавалось їй, що очима тата, гнівливими та осудливими, дивиться на неї зараз оте доросле життя, про яке вона мріяла і до якого прагнула всі останні роки.

— Ганнусю, донечко, що з тобою? — пролунав мов здалеку голос мами, й за якусь мить відчула вона, як торкаються її та обіймають лагідно теплі натруджені материнські руки. Зовсім як у дитинстві. У дитинстві, якому не судилось уже повернутись. — Ганнусю, ти чуєш мене? — знову наполегливо запитала мама, і дівчина кволо посміхнулась.

— Чую, мамо, чую. Все гаразд, просто щось у голові запаморочилось.

Мама поглянула на Ганнусю якось дивно, з незрозумілим острахом, і посміхнулась, трішки боязко, але ніжно та лагідно, мов намагаючись пом’якшити ласкою своєю різкі, образливі слова татка, а потім взяла Ганнусю за руку.

— Ходімо, донечко, ходімо до кімнати, ти ляжеш, трішки перепочинеш, а то он як зблідла, а я тобі потім борщику наллю, ряжанки свіженької, а вже тоді ми з батьком спокійно все обговоримо, — ласкаво приговорювала мама, підштовхуючи Ганнусю до кімнати та кидаючи на чоловіка застережні погляди. Той сидів біля столу мовчки все такий же похмурий та замислений. Ганнуся розуміла, що він свого не полишить. Надто впертою була вдача Кравецьких, Ганнуся це добре знала, по собі знала. Вона дозволила мамі відвести себе до кімнати, де майже впала на ліжко, і байдужим поглядом втупилась у побілену стелю. Мама примостилась поряд, мовчки погладжуючи її натомлені руки. Заговорила вона тільки тоді, коли за батьком грюкнули сінешні двері й вони залишились у хаті самі.

— Ганнусю, що з тобою коїться?

Ганнуся відвернула голову.

— Не знаю, мамо. Я нічого не знаю.

— Гребенко не полишає? — немов не зачувши її слів, запитала Ярослава, стискаючи долоню. — Бачу, доню, по очах твоїх бачу, що не полишає. Але ж ти обіцяла, Ганночко, обіцяла з серця його гнати…

— А якщо я не можу? Якщо це сильніше від мене, мамо? — підхопилась на місці Ганнуся, наполегливо вдивляючись у материнські очі, в котрих докір був змішаний зі співчуттям. — Чому я маю заради щастя Галини відмовлятись від свого власного, страждати, аби не страждала вона?

— Ганнусю, ти не повинна казати таких слів! Так уже склалось життя, і тут нічого вже не вдієш. — Ярослава помовчала, мов не наважуючись сказати щось, а потім все-таки додала: — До того ж… до того ж Галина чекає на другу дитину, ти це розумієш, доню?

Ганнуся розуміла, о, як добре вона це розуміла. Але вражена гордість заважала їй погодитись зі словами мами, небажання поступатись якійсь гостроносій вороні так і кипіло всередині, хоч й знала вже, що не для неї той Гребенко, що ніколи не зможе вона бути щасливою з ним, відібравши батька в дітей. Та і як можна бути щасливою від прокльонів Галини. А бунтувала в ній зараз та маленька дівчинка, що ще залишалась десь у глибині, не бажаючи поступатись тим, що так подобалось їй, хоч і не належало по праву.

— Що ж мені робити, мамо? — жалібно запитала вона. — Чому вона мене перемагає, та Галька, чим гірша я од неї? А він страждає поряд з нею.

— Тут нічого не вдієш, доню, така вже його доля. Сам з нею одружився — бачили ж очі, що брали. А ти ж у мене сильна дівчинка, мине час, забудеш все. І як мені того не хочеться, але буде краще, якщо ти поїдеш до міста.

Ганнуся скривилась.

— Ой, мамо, ні…

— Так, люба, так, — заперечила на те Ярослава. — Ну поміркуй сама, що ж буде, якщо залишишся ти в Пирогах? Гребенко від тебе все одно не відчепиться, а батькові з ним битись, чи що? А Галина? Вона ж все одно спокою тобі не дасть. А осуд? Бачить Господь, важко мені відпускати тебе від себе, я й не хотіла одразу, сперечалась із батьком, та все ж він, певно, правий — так буде краще.

Ганнуся свіркнула очима.

— Для кого краще? Для Галини?

— Для всіх.

— Ні, мамо, неправда.

— Правда, — ласкаво заперечила Ярослава Ганнусині гіркі слова. — І колись ти згадаєш мене, згадаєш ці слова. А зараз відпочинь, прийди до тями, поміркуй про все спокійно та без запалу. А ще краще — поспи, подрімай.

Ганнуся промовчала, покірно заплющила очі й несподівано заснула, забувши і про Павла, й про дружину його. А коли відкрила очі, то відразу ж почула тихий голос мами, що лунав з великої кімнати.

— Микито, не треба, нехай відпочине, — тихо казала вона, і Ганнуся зрозуміла, що батько хоче з нею поговорити. Але вона не могла. Просто не могла та й не хотіла, ображена його словами. Тому міцно заплющила очі, вдаючи, що ще не прокинулась, та так і пролежала, поки батько не пішов на зміну.

— Ганнусю? Ти не спиш? — зачувся поряд голос мами, яка нечутно увійшла до її кімнати. Ганнуся розплющила очі.

— Не сплю.

— То, може, борщику?

— Ні, я не голодна.

— Ганнусю, — тепер у голосі мами виразно було чутно докір. — Не можна ж так.

— Можна, — байдуже відповіла Ганнуся, здригаючись від думки про те, що доведеться поїхати з рідної домівки й все через ту Гальку з її ревнощами дурними та довгим язиком.

— Випий хоча б ряжанки, — знову звернулась до неї занепокоєна мама, й

1 ... 12 13 14 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проклята краса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проклята краса"