Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

- у коридорі, де до пальців тяглося чорне обмороження. Записував тих, хто осліп від вогню електродугової печі. Посилав когось із хлопців на хімзавод тоді, коли від нього аж небо жовкло. Він послав Ха Шіна, німого, який не міг сказати «ні», на фабрику чистити цистерни з-під фарби. Саме Чон До дав багор у руки Бо Сону.

- Ну, який у мене був вибір? - спитав її Чон До.

Йому просто необхідно було знати, що ж сталось із закоханими з тієї арії.

Вона підняла ногу й показала Чонові До свої червоні нігті, які аж горіли в платинових сутінках. Вона промовила якесь слово - і вдарила його ногою в обличчя.

Кров була темна. Вона потекла на сорочку, що колись належала тому чоловіку, якого спіймали на пляжі. Великий палець нігтем розірвав йому ясна, але тепер усе було гаразд, йому покращало, він дізнався, яке слово на її губах чекало свого часу. Щоб зрозуміти слово «помри», йому не треба було добре знати японську. І опера теж, він був переконаний, закінчилася смертю. Саме це сталося із закоханими в човні. Але, по суті, то не була сумна історія. Це була історія про кохання - хлопець і дівчина, принаймні, знали долю одне одного, тож їм ніколи не бути самотніми.

Потім було ще чимало викрадень - власне, не один рік. Була стара жінка, яку вони зустріли в припливному басейні на острові Нішіно. Вона, підгорнувши штани, вдивлялася в об’єктив фотоапарата на трьох дерев’яних ногах. Її волосся було сиве й скуйовджене, і вона пішла з ними, не опираючись, в обмін на портрет Чона До. Був японський кліматолог, якого вони побачили на айсбергу в протоці Цуґару. Прихопили вони разом із ним його наукове спорядження і червоний каяк. Був селянин-рисівник, інженер - будівельник дамб і жінка, яка сказала, що прийшла до моря втопитися.

А потім викрадення припинилися так само раптово, як і почалися. Чона До записали на мовні курси, він рік учив англійську мову. Поцікавився в офіцера-розподільника в Кьонсоні, чи не є нове призначення нагородою за те, що не дав дезертирувати синові міністра.

Офіцер узяв військову форму Чона До, продкартку на алкогольні напої та книжку з талонами на проституток. Побачивши, що книжка майже заповнена, він усміхнувся й сказав:

- Аякже.

У Мачхон- ні в горах Онджин було так холодно, як у Чхонджині ніколи не бувало. Чон До був вдячний за сині навушники, які не знімав цілий день, бо вони заглушали звук нескінченних танкових навчань Дев’ятого механізованого підрозділу, який базувався там. Керівництво курсів не було жодним чином зацікавлене в тому, щоб навчити Чона До говорити англійською. Він мав просто писати транскрипцію, завчати слова та граматику через навушники і, клацаючи клавішами, повторювати все на ручній друкарській машинці. « I would like to purchase a puppy »[11], -промовляв у навушниках жіночий голос, а Чон До за ним друкував. Нарешті, десь наприкінці, на курсах з’явився живий викладач, доволі печальний і схильний до меланхолії чоловік, якого Пхеньян отримав із Африки. Корейської мови викладач не знав і всі заняття ставив учням поважні запитання, на які годі було відповісти, - і це дуже посилило їхнє володіння питальним порядком слів.

Цілий рік Чонові До вдавалось уникати отруйних змій, часу самокритики, а також правцю, який спалахував серед солдатів мало не щотижня. Усе починалося з доволі безневинної подряпини об колючий дріт, із порізу об бляшанку з харчами - але невдовзі розвивалася лихоманка, людину починало трусити, і, врешті, усі м’язи скручувало й заціплювало, так що тіло навіть у труну класти було незручно. Нагородою за ці досягнення для Чона До стала посада радиста в Східному морі на рибальському судні «Чунма». Його каюта була в кормовій частині трюму «Чунми» - залізна кімнатка, де було досить місця для столу, стільця, друкарської машинки та цілої батареї приймачів, витягнутих зі збитих у війну американських літаків. Освітлювалося приміщення тільки зеленими вогниками радіоапаратури, відображеними у воді, що постійно просочувалася від риби на підлогу. У Чона До навіть через три місяці після служби на кораблі перед очима поставало те, що по той бік тих металевих стін - камери, тісно напхані рибою, яка ловить ротом останній подих у темряві холодильників.

Вони вже кілька днів ішли в міжнародних водах, тож спустили північнокорейський прапор, щоб не накликати біду. Спочатку ловили на глибині скумбрію, потім - косяки блискучої пеламіди, які спливали там, де крізь хмари пробивався сонячний промінь. А тепер їхньою здобиччю мали стати акули. Уночі рибалки з «Чунми» закинули на них перемети на краю океанської западини, і на світанку Чон До чув згори рипіння лебідки та бухання витягнутих із води акул, які вдарялися об корпус судна.

Від заходу до сходу сонця Чон До прослуховував регулярні передачі: здебільшого в ефірі були перемовляння капітанів риболовецьких суден, озивався пором Уйчі - Владивосток, був навіть нічний вихід в ефір двох американок, які на веслах пливли навколо світу: одна веслувала всю ніч, а друга - весь день, руйнуючи гіпотезу матросів, ніби вони попливли до Східного моря, щоб займатися там між собою сексом.

У снастях «Чунми» була схована потужна антенна решітка, а над румпелем - спрямована антена, яка могла обертатися на триста шістдесят градусів. США, Японія та Південна Корея шифрували всі свої військові повідомлення, і в навушниках тільки пищало і скавучало. Але скільки й де чути це пищання, виявляється, є важливою інформацією для Пхеньяна. А поки Чон До фіксував це, то міг слухати що захоче.

Зрозуміла річ, матроси йому не були раді. Чоловік із сирітським ім’ям усю ніч стукотить на машинці у своїй темній каптьорці. Складалося враження, що, коли на борту з’явився той, хто займається вловлюванням і записуванням малозрозумілих загроз, ці молоді люди з порту Кінчхе теж стали принюхуватися, чи не пахне небезпекою. І ще був капітан. Він мав свої підстави для підозр, і щоразу, коли Чон До казав йому змінити курс, щоб спіймати якийсь незвичайний сигнал, капітанові лишалося тільки стримувати гнів і досаду, що на борт його рибальського судна посадили якогось підслуховувача. Тільки коли Чон До почав розповідати команді новини про тих двох американок-мандрівниць у човні, матроси стали до нього прихильніші.

Коли Чон До закінчував свій щоденний обов’язок із виловлювання військових позивних, він просто блукав ефіром. Свої радіостудії були в прокажених, у сліпих, передавали радіосигнал родичі манільських в’язнів, щоб їхні близькі в тюрмі дізнавалися новини: там цілий день говорили про шкільні