Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

та офіцери спецслужб майже миттєво ставали мільйонерами. На чолі банків і фірм опинялися партійні або ж комсомольські партапаратники, співробітники спецслужб та їхня агентура. Незалежних бізнесменів, як правило, пригноблювали, або ж змушували «лягти» під чийсь потужний «дах» — зазвичай спецслужб або ж бандитів, при тому останні з часом змушені були передати свою клієнтуру знову ж таки спецслужбам.

Адміністрації, що змінювали одна одну, починаючи від президентського рівня і закінчуючи регіональними, обласними та районними — займалися лише одним: шматували країну для своїх кишенькових структур або ж банально розкрадали її, «розпилюючи» бюджетні кошти. Гасла при цьому використовували найрізноманітніші: за євроінтеграцію, за Союз чи возз'єднання з Росією… Проте, ці гасла перетворювалися на тактичну зброю для проведення операції з привласнення майна чи «освоєння» бюджетних коштів. Стала звичною практика багаторічних затримок виплат зарплатні працівникам промисловості, вчителям та іншим «бюджетникам», тобто людям, які отримували заробітну плату з рук держави — а вони становили більшість населення. Інфляція з 1992-го по 1994 рік склала 1000 %. Приватизація радянської державної економіки, насамперед промисловості, супроводжувалася величезною корупцією. Економічний стан країни став катастрофічним.

7 червня 1993 на Донбасі розпочався безстроковий страйк шахтарів. 17 червня Верховна Рада України на вимогу шахтарів призначила на 26 вересня референдум про довіру (недовіру) президенту і парламенту. Проте, після консультації з президентом, Верховна Рада в останній момент відмінила референдум та призначила дострокові вибори: парламентські — на 27 березня і президентські на 26 червня 1994 року. (Наступні парламентські і президентські вибори мали б відбутися, відповідно, у березні 1995-го і наприкінці 1996 року.)

Кравчуку, який прийшов до влади на хвилі незалежності, за недовгі місяці правління не вдалося сформулювати своє політичне кредо. То він був за співпрацю з європейськими структурами, то за Союз з євразійськими. Народ прозвав його президентом, який зміг «пробігти між крапельками дощу». В результаті українському народу не вдалося ні до Європи наблизитися, ні до Росії повернутися. На виборах 1994 року Кравчук, незважаючи на добрі відносини з Росією, позиціонував себе «національним політиком», мав широку підтримку в Західній Україні та протиставляв себе колишньому прем'єр-міністру Леоніду Кучмі, який виступав за більш тісний зв’язок із Москвою. Останній в липні 1994 року обігнав Кравчука у другому турі і став президентом України.

Будапештські меморандуми, 1994

З моменту розпаду Радянського Союзу Вашингтон дуже занепокоївся наявністю ядерного арсеналу в Україні, Білорусі та Казахстані, які отримали його в результаті ліквідації СРСР. Знищення ядерної зброї в нових державах, які відокремилися від Росії та не підпадали під існуючі міжнародні домовленості, стало пріоритетним напрямком зовнішньої політики США у відносинах із переліченими країнами. Москва також прагнула позбавити своїх нових сусідів статусу ядерних держав. Білл Клінтон (який став президентом США у січні 1993 року) та Борис Єльцин декларували багатообіцяючі заяви стосовно «економічних стимулів» та сприятливого політичного клімату в світі для України, тільки б та погодилася відправити ядерні ракети та боєголовки на територію Російської Федерації.

Вашингтон, серед іншого, чинив і політичний тиск. Було скасовано офіційний візит Клінтона до Києва для зустрічі з президентом Кравчуком. Проте, якщо під тиском двох наддержав у Білорусі та Казахстані ядерну зброю вдалося вилучити ще в 1992 році, Україна роззброюватись не поспішала, перш за все під впливом лідера Українського народного руху (партії) В’ячеслава Чорновола, що переконував Кравчука не роззброювати молоду державу. Саме Чорновіл висловив вголос побоювання щодо загрози з боку Росії, вимагаючи гарантій безпеки від міжнародного співтовариства.

Ці гарантії були надані у 1994 році. 5 грудня у Будапешті, під час зустрічі на найвищому рівні, було підписано Меморандум про гарантування безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виготовляти й не купувати ядерної зброї. У відповідь США, Великобританія та Росія обіцяли Україні:

— Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акту НБСЄ поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України;

— підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою або ж її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України;

— підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Заключного акту НБСЄ утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином забезпечити собі будь-які переваги;

— підтверджують їх зобов'язання домагатися негайних дій Ради Безпеки ООН з надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі якщо Україна стане жертвою акту агресії або об'єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї;

— підтверджують щодо України їх зобов'язання не застосовувати ядерну зброю проти будь-якої держави-учасника Договору про нерозповсюдження ядерної зброї;

— Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, Сполучені Штати Америки і Україна проводитимуть консультації у разі виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно цих зобов'язань.

Пізніше під цим документом підписалися: Франція, Канада та Китай. А Україна, крім пропозиції про посередництво в перемовинах про безпеку з Росією, отримала від Європи та США ще й бонусну пропозицію — взяти участь в програмі «Партнерство заради миру» та розпочати співпрацю з НАТО. Здавалося, ніщо більше не загрожувало безпеці України. Її суверенітет та недоторканість мали надійні гарантії з боку міжнародного співтовариства.

У 2009 році, після вторгнення російських військ у Грузію, екс-секретар Ради національної безпеки та оборони України Володимир Горбулін закликав переглянути Будапештський меморандум як такий, що не виправдав надій, та скликати міжнародну конференцію з метою «розпочати процес демілітаризації Чорного моря»[22]. Сьогодні очевидно, наскільки був тоді правий Горбулін й наскільки актуальними стали його припущення тепер. Він прагнув, щоби у конференції взяли участь не лише країни-гаранти, але й інші провідні країни світу, для прикладу, Німеччина. Після окупації Криму та денонсування в односторонньому порядку російсько-української угоди про Чорноморський флот (у травні 2014 року), Росія — одна з країн-гарантів Будапештської угоди — навряд чи на таку конференцію з’явиться.

Президент Леонід Кучма

Під час передвиборчої кампанії 1994 року гасло Кучми «За союз України з Росією» відіграло провідну роль. Ностальгуючи за старим життям, коли всі були рівно бідними, проте щасливими, слов’янська душа сприйняла Кучму за найкращого кандидата, що вказував українцям єдино правильний шлях — «Вперед, в минуле!» Проте