Читати книгу - "Сирітський потяг"

Я зиркаю на Голландчика, а він дивиться на мене. Місіс Скетчерд знає не більше за нас, чи виберуть нас люди, які ставитимуться до нас із добротою. Ми прямуємо в невідомість, і в нас немає вибору, крім як тихенько сидіти на жорстких сидіннях і коритися долі.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Повертаючись до авта, Моллі бачить Джека крізь вітрове скло — він заплющив очі й насолоджується піснею, якої їй не чути.

— Привіт! — гукає вона, відчиняючи пасажирські дверцята.

Він розплющує очі й витягає навушники.

— Як усе минуло?

Моллі трусить головою й залазить усередину. Важко повірити, що вона там провела лише двадцять хвилин.

— Вівіан дивна. П’ятдесят годин! Боже мій.

— Але вона погодилася?

— Здається, так. Ми домовилися почати в понеділок.

Джек гладить її ногу.

— Чудово. Ці години пролетять, не встигнеш і оком змигнути.

— Не кажімо «гоп».

Моллі завжди так робить — буркотливо опирається його ентузіазму, але це вже стало звичним. Вона каже: «Я не така, як ти, Джеку. Я злісна й недоброзичлива», але глибоко в душі відчуває полегшення, коли він перетворює все на жарт. Він має оптимістичну певність, що натурою вона хороша людина. І якщо він у неї вірить, то, мабуть, вона непогана, правда?

— Просто повторюй собі: «Краще, ніж у колонії», — пропонує Джек.

— Ти гадаєш? Напевно, було б легше відбути там, скільки треба, й викинути з голови.

— Окрім маленької проблеми — це занесуть до твоєї справи.

Дівчина знизує плечима.

— Це наче й круто, хіба ти так не думаєш?

— Ти серйозно, Мол? — Він зітхає й повертає ключ запалювання.

Моллі всміхається, щоб показати, що жартує. Ніби.

— «Краще, ніж у колонії». Хороша фраза для тату. — Вона вказує на свою руку. — Отут, упоперек біцепса, двадцятим кеглем.

— Навіть не жартуй, — відповідає він.

Діна ставить сковорідку з магазинною запіканкою на підставку посеред столу й важко опускається на стільця.

— Ох. Я така виснажена.

— Важкий робочий день, так, люба? — питає Ралф, як завжди, хоча Діна ніколи не цікавиться, як минув його день. Може, робота сантехніка не така захоплива, як поліційного диспетчера в сонному Спрюс-Гарборі. — Моллі, давай свою тарілку.

— Спина просто шалено болить, бо доводиться сидіти на тому паршивому стільці, — відповідає Діна. — Присягаюся, якби я сходила до мануального терапевта, то могла б подати до суду.

Моллі дає Ралфові свою тарілку, й той кладе їй запіканки. Моллі навчилася вибирати м’ясо, навіть із такої страви, в якій заледве зрозуміло, з чого вона, й усе перемішане, бо Діна відмовляється звертати увагу на те, що вона вегетаріанка.

Діна слухає консервативні радіобесіди, належить до фундаменталістської християнської церкви й має на бампері автівки наклейку з написом «Не рушниці вбивають людей, це абортарії». Більших протилежностей, як вони, не існує, що влаштовувало б Моллі, якби Діна не сприймала її погляди за особисту образу. Діна повсякчас закочує очі, бурмоче собі під ніс про численні промахи Моллі: не склала свій випраний одяг, залишила миску в раковині, лінується застелити ліжко, й усе це — невід’ємна частина ліберальної політики, що руйнує їхню країну. Моллі знає, що їй краще ігнорувати ці коментарі — «як з гуски вода», каже Ралф, — але вони її зачіпають. Вона сприймає їх гостро, наче має якийсь особливий сенсор. Діна так робить, бо намагається донести до неї: будь вдячна. Вдягайся, як нормальна людина. Не май своєї думки. Їж те, що перед тобою поставили.

Моллі не до кінця розуміє, як Ралф примудрився з нею одружитися. Вона знає, що вони з Діною познайомилися в старшій школі, далі зустрічалися, як безліч пар футболістів і дівчат із групи підтримки, й відтоді не розлучалися, але чи Ралф справді погоджується з партійною лінією Діни, чи дотримується її, щоб полегшити собі життя? Іноді вона бачить спалах незалежності — підняту брову, обережно висловлену, можливо, іронічну заувагу на кшталт: «Ну, ми не можемо ухвалити рішення щодо цього, доки нашої начальниці немає вдома».

Хай там як, а загалом Моллі усвідомлює, що живе досить непогано: має власну кімнату в чистенькому домі, працевлаштованих і тверезих опікунів, непогану школу, уважного хлопця. Від неї не очікують доглядати за купою дітей, як в одному місці, де вона мешкала, або прибирати після п’ятнадцяти неохайних котів, як в іншому. За останні дев’ять років вона жила в десятку названих сімей, у деяких не більш ніж тиждень. Її били кухонною лопаткою, давали ляпаса, примушували спати на неопалюваному балконі взимку, один із опікунів навчив її робити самокрутку, її оббріхували перед соціальним працівником. У шістнадцять Моллі тайкома зробила собі тату, його набив її двадцятитрирічний друг із бангорської сім’ї, «татуювальник-практикант», як він себе назвав, який тільки починав і зробив це задурно — чи ж, ну… ніби. Вона все одно не надто цінувала свою цноту.

Виделкою Моллі розминає котлету на тарілці, сподіваючись, що та зникне в небуття. Вона прожовує й усміхається Діні.

— Смачно. Дякую.

Діна стискає губи й нахиляє голову, явно намагаючись визначити, чи похвала Моллі щира. Ну, Діно, думає Моллі, вона і щира, і ні. Спасибі, що взяла мене до себе й годуєш. Але коли ти думаєш, що можеш придушити мої переконання, примусити мене їсти м’ясо, тоді як я сказала, що його не їм, очікуєш, що я не буду байдужа до твоєї зболілої спини, коли не виявляєш ані найменшого інтересу до мого життя, то навіть не мрій про це. Я гратиму в твою довбану гру. Але не за твоїми правилами.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

Першою швидко піднімається на третій поверх Террі, Вівіан іде за нею повільніше, а Моллі замикає процесію. Будинок великий і повний протягів — аж надто великий, думає Моллі, як на літню жінку, що живе сама. У ньому чотирнадцять кімнат, більшість яких у зимові місяці закриті. Доки Террі показує шлях на горище, Моллі дізнається, що Вівіан зі своїм чоловіком володіли й керували універмагом у Міннесоті, а коли продали його двадцять років тому, домовилися про морську подорож на східне узбережжя, щоб відзначити свій вихід на пенсію. Вони побачили цей будинок, маєток колишнього корабельного капітана, з гавані, і, підкорившись імпульсові, придбали його. Це визначило їхнє майбутнє: вони спакували речі й переїхали до штату Мен. По смерті Джима вісім років тому Вівіан жила тут сама.

На майданчику вгорі сходів Террі, віддихуючись, упирається рукою в бік й озирається навкруги.

— Пфе! Звідки почати, Віві?

Вівіан доходить до останньої сходинки, тримаючись за поручень. Вона знову вбрана в кашеміровий светр, цього разу сірий, і має на шиї срібний ланцюжок із дивним