Читати книгу - "Ляля"

— У Моравиці, — завжди повторювала бабуся Ванда, — у нас в оранжереї росли дині, але Мосціцькому не смакували, як я його почастувала.

А потім почалася війна, через Моравицю безперервно проходили якісь загони, стільки їх було, що бабусі Ванді увірвався терпець і з нею стався напад істерики:

— Німці пройшли — пограбували. Росіяни пройшли — пограбували ще гірше. Але як пройшли австріяки, то не залишили навіть одвірків, усе вирубали дощенту.

Після цього відмовилася жити в будинку без одвірків, у зв’язку із чим дідусь Брокль віддав Моравицю в оренду, а щоб спокійно доживати свої дні, купив розташований неподалік Лисів, маєточок, що залишився після переділу земель. Ним, проте, зразково управляв пан дідич Ейсмонт, великий любитель шляхетних сортів фруктових дерев, який і насадив лисівський сад, що за кількістю сортів не мав собі рівних у тих краях. Крім добрячого шматка землі, саду й городу, був там ще шестикімнатний будинок із флігелем, возівнею, стайнею й стодолою, ну, і льохом — не забуваймо про льох, повний посиланих тирсою брил льоду, льох, на який увечері можна було вилізти й подивитися в бік Хенцін. Якщо видко було замкову вежу, це означало, що завтра слід чекати гарної погоди.

* * *

Лисів мого дитинства — це Лисів, змальований мені бабусею якогось вечора на білому аркушику, взятому зі стосика. На цих аркушах вона збиралася написати роман про своє життя, навіть назву вибрала: «Я з-під знаку кленового листя», бо ж завжди любила клени, а потім я дізнався, що за якимсь галльським чи валлійським календарем її деревом уважається саме клен; вона збиралася писати на пенсії: зібрати й опрацювати всі радіоспектаклі, трохи доповнити й видати. Та саме тоді народився я. І з моєю появою виникла купа обов’язків, яких у цьому домі віддавна не було: сповивання, заколисування, няньчення, погойдування брязкальця кінчиком пальця. Таким чином друкована книжка швидко перетворилася на розповідну.

Так чи сяк, якогось вечора (а було це в часи, коли брязкальця мене вже давно не цікавили) бабуся оповідала мені якусь особливо заплутану топографічну історію, у якій ішлося саме про планування дверей чи вікон, і накреслила мені план маєтку на аркуші, стайню з оборою, возівню, флігель, бочку для дощівки, нужник і так далі, включно з довгим газоном, на якому росли флокси (з одного боку високі, з іншого низькі, бо земля була така різна, що іноді кожні півметра родючий ґрунт змінювався найгіршим піском, ніби ножем хто покраяв і попереставляв) та колами темнуватої трави в саду.

На іншому аркуші було село: дорога, обабіч неї хати й два пагорби — на одному садиба, на іншому — костел.

— Костел, — казала бабуся, — був прегарний, бароковий і дуже затишний, бо всі килими й обшиті мереживом обруси пожертвувала моя бабуся Ванда. В одній із каплиць, перегородженій гарними кованими ґратами, були поховані Красіцькі чи Красінські, перекриття були розписані... пам’ятаю святого Миколая, у митрі, з патерицею, із трьома дівчатками, яким він дав посаг; усі скидалися на циганок: чорні очі, темне волосся, смаглява шкіра.

Біля костелу стояла плебанія, де хазяйнував ксьондз, про якого я знаю хіба що те, що то був уродливий мужчина, який ушляхетнював породу.

— Селяни із цим анітрохи не крилися. Один показував на дітей і казав: «Отіво трійко то мої, а ті двоє то ксьондзові». І інший, сам ксьондзів, розповідав: «До моєї матері ксьондз прибігав як пес до сучки: прийшов, своє зробив та й пішов». Але слід зізнатися, що ксьондз був чудовим оратором. Справжній митець. Не знаю, як йому це вдавалося, та, незважаючи на тему з Євангелія, він завжди сходив на те, що селяни знову крадуть яблука в його саду. Могло йтися про розмноження хлібів, про зцілення Лазаря, про хрещення в Йордані, але він завжди повертався до яблук.

На третьому аркуші був план садиби: сіни, кухня, комора, дідів кабінет, у якому бабуся Ванда показувала німцям документи, отримані від ерцгерцога Фердинанда, простора кімната тітки Мех (подекуди висіли гіпсові копії химер із собору Нотр-Дам і відгонило сатаністсько-анархістським запашком), кімната дядька Мацея, кімнатка бабусі й велика вітальня, де висіли дідові картини, усі ці Буше, Поттери й малі голландці, а крім того стояло погруддя Наполеона, а з іншого боку — бюст Леніна, привезений з Росії Валер’яном, який, щоправда, був кадетом, тобто конституційним демократом, противником революції, котрий хоча й перерізав телефонні дроти, проте Леніна шанував і вважав видатною людиною.

Саме цим і був для мене тоді Лисів — декілька меблів, що стояли в будинку, та абияк накреслені на окремих аркушах плани.

* * *

Та з віком минуле мусило мене наздогнати, як наздоганяло всіх: Басю, Госю, Матеуша; наздоганяло не лише оповідями бабів, дідів і тіток, але й віршиком: «Хто такий ти?...», картинами, фільмами, Грюнвальдською битвою й битвою під Березиною, Матейком і Брандтом, гусарськими крилами, фотографіями на комоді. Я повільно усвідомлював, що Лисів існував насправді, був реальним, матеріальним: яблука в саду не були чорно-білими, і їх можна було з’їсти, сонце гріло, а дерева погойдувалися на вітрі, вітрі, який відчувався на обличчі й під розстебнутою сорочкою. І так само було з Лисовом, Києвом, Грюнвальдом, Цединею, із Ла Рошеллю й Саратогою. Існування історії, у розумінні повторюваності життів і подій в їхній постійній мінливості — яке ж це відкриття!

Історія просякала предмети. Спершу боязко й досить таємниче, потому дедалі жвавіше, чимраз швидше й глибше, хвилями, як безкрає море. А почалося, певне, із персня.

Пригадую це, ніби розділ, вихоплений з великої книжки: у світлі, у теплому світлі великої кімнати, перш ніж старі абажури з перевернутих денцем до стелі рафієвих кошиків замінили на лампіони з японського паперу, у цьому теплому й примхливому світлі, від якого на меблі й книжки лягав щільний шар цяткованого золота, дідусь відкрив мені таємницю, походження якої ще протягом багатьох років залишалося для мене загадкою.

Із картонної коробочки від чаю «Твіннінгз» мій дідусь-конспіратор, лісовий партизан, спершу висипав ґудзики, потім витягнув жмут вати і, нарешті, майже побожно розгорнувши його на столі, витягнув звідти великого персня.

І як же тут описати оті суперечливі, незрозумілі почуття, що в плямах поцяткованого світла зродилися раптово в моїй дитячій душі, котра, як мені боязко підказували, виявилася душею панича?

— Тут, — мовив дідусь, раз у раз кахикаючи, наче крадькома повторюючи приспів забороненої пісні, — герб Карпінських, Кораб, ось, бачиш, корабель із вежею й двома лев’ячими